Глава 2. Спокійно, Ларисо, спокійно...

Спокійно, Ларисо, спокійно...

Я все пам'ятаю, отже, це ніяка не шизофренія. Я, реально, потрапила до якогось дивного паралельного виміру. Просто потрібно знайти вихід і повернутися додому.

Все просто!

Я встала на ноги і обережно почала робити кроки в різні боки, сподіваючись знайти той клятий прохід між світами. Дерева сердито бурчали і шугалися від мене. Та як не старалася, нічого я не знайшла. То що ж робити? Не стояти довіку на одному місці? І, як для мене ще не було ні "вперед", ні "назад", рушила навмання, приминаючи кросівками густу траву.

Здавалося, що ліс завмер, спостерігаючи за мною. Дерева дещо розвертали крони в мій бік. І не лише дерева. Великий строкатий дятел перестав довбати своїм міцним носом сосну і різким рухом викрутив голову, щоб поглянути, хто там йде. Дві білки, які гралися на товстій гілці дубу чи то в догонялки, чи то в кохання, застигли на місці, проводжаючи мене здивованим поглядом.

Ви, що, людину ніколи не бачили? Чи, може, тут ще й нога людська не ступала? Та ні, не може такого бути!

Неподалік я вловила рух. Люди!

Ні, не люди.

За деревами мелькали дві фігури, що йшли непоспіхом, обіймаючись. Очі мої розширилися, коли я зрозуміла, що це неспішний променад вовка та лисиці, і що сунуть вони на задніх лапах, жваво розмовляючи, скоріше навіть не просто розмовляють, а сперечаються через щось. Помітивши мене, лісові звірі враз замовкли, впали на чотири лапи і зникли в заростях. Лише хвостами махнули.

Коли я була маленькою, бабуся Яся часто розповідала мені казки, починаючи їх словами: "Коли звірі ще розмовляли..."

То де я? Чи, точніше, “коли”? У давно забутому минулому, коли ще звірі розмовляли, а дерева були великі та могли ходити?

Бррр!

Я обережно просувалася крізь густе листя, намагаючись не зачепитися за коріння дерев. Раптом ґрунт під ногами став якимось слизьким. Я спробувала втриматися за гілку, але та вислизнула з моїх рук, у результаті я послизнулась і посунулась до ями. Ледве зуміла зупинитися, зачепившись за край. Озирнулася, і...

Серце шалено забилося, коли я зрозуміла, що на дні ями повно змій. Вони шипіли і звивалися, сплітаючись клубками, і я відчувала, як страх мене паралізує.

- Допоможіть! - закричала відчайдушно, сподіваючись, що хтось почує мене. - На допомогу!

За мить наді мною з'явилася постать. Це був високий, гарний чоловік з проникливими очима і темним волоссям, у якомусь старовинному на вигляд, але добротному та гарному вбранні. На ньому був довгий каптан, обшитий золотими галунами, шкіряні штани та міцні високі чоботи, напевно, з натуральної шкіри.

- Тримайся, я тебе витягну, - сказав він, простягаючи мені руку.

Але я сунулася все нижче і ніяк не могла вхопитися. Тоді він спритно зістрибнув униз і почав, розмахуючи гілкою, відганяти змій. Потім зовсім незрозумілим чином, адже сама я ледве трималася, а мої ноги ковзали в безуспішній спробі за щось зачепитися, незнайомець спритно почав вибиратися з ями. Дорогою підхопив мене за талію і потяг за собою. Коли я опинилася на поверхні, він допоміг мені підвестися на ноги.

Тільки зараз я спромоглась розглянути його обличчя. Його, що, малював штучний інтелект? Ні зморшки, ні прищика. Ідеальні риси. Чорне гладке волосся до плечей, крилатий розліт брів, чорні очі, що ніби просвічують тебе рентгеном, прямий, з ледь помітною горбинкою, ніс, гарно окреслені губи. Зрост, фігура – ​​все ідеальне! Дівчата, побачивши такого красеня, напевно, окропом пісяють. Але я не така...

- Дякую... Дякую вам величезне, - подякувала, переводячи подих.

Голос мій тремтів і коліна підгиналися, тому незнайомцю довелось підтримувати мене, аби не гепнулась назад у яму, що він і робив, мило посміхаючись.

- Мене звуть Веремій, - представився красунчик. - Ти, мабуть, заблукала?

- Так, я заблукала!.. Я - Лариса, - видихнула, ще не до кінця прийшовши до тями від шоку. - Я зовсім заблукала в цьому проклятому лісі!

Дерева, ніби образившись, невдоволено загомоніли.

- Не хвилюйся, Рисо. Я не покину тебе і допоможу знайти дорогу... - Чоловік потягнув мене за руку, відводячи далі від зміїної ями.

Його голос був м'яким та заспокійливим. Незважаючи на нещодавно пережитий жах, я відчула себе трохи краще. Хоч він і дивний на вигляд, цей Веремій, але поруч із живою людиною я відчувала себе впевненіше.

- Дякую... Дякую від усього серця, - ще раз подякувала я, переводячи подих. - Я так перелякалася...

- І що ти робиш у цьому небезпечному місці, Рисо?

– Я? Що я роблю? - перепитала, бо думки заплуталися і не бажали розплутуватися. - Шукаю вихід із цього лісу! Як я взагалі сюди потрапила? Не розумію...

- Цей ліс сповнений таємниць, - відповів Веремій, підтримуючи мене впевненою рукою за талію і допомагаючи йти. - Подекуди він з'єднується з іншим світом. Судячи з одягу – ти не місцева. Можливо, ти випадково перетнула один із таких порталів.

- Портали? Схоже-схоже... І як мені повернутись додому? - запитала я, відчуваючи, як напруга наростає.

Я – дівчинка начитана, тож не можу заперечувати можливості паралельних світів. Тим більше, що тут кожен листок немов кричить “Я з іншого світу!”