Глава 1. Відьмине коло.

Тікати просто нікуди... Вони були всюди. Вони рухалися та бурмотали щось незрозуміле.

«Зачарований Ліс... – крутилось у голові. – Зачарований Ліс...”

Ні найменшого вітерця – а дерева ворушаться.

Он дві сосни витягли із землі по великому вузлуватому кореню і ніби тримаються за руки.

Ліворуч самотній клен байдуже насвистує сам собі дивну мелодію.

А там стрункий дуб схиляє свої міцні гілки до пишної горобини, немов пестить її. Шепоче, ворушачи листям, щось “на вушко”. А вона здригається і рожевіє, точніше, її ягоди вкриваються рум'янцем прямо на очах, неначе вона засоромилась і зашарілася.

І нікуди подітися. Вони всі - наче живі! Здавалося б, звичайні осики, сосни, акації, дуби, тільки величезні.

Спливає в пам'яті бабусине усміхнене обличчя. Вона частенько розповідала мені в далекому дитинстві казки, починаючи їх словами: "Коли дерева були великими..."

Я потрапила до бабусиної казки?

Чи це – шизофренія, що набагато ймовірніше?

Схлипнувши, присіла біля могутнього старого падуба, спираючись на шорсткий стовбур спиною. Той пирхнув щось незрозуміле і відсунувся так швидко, що я впала на спину, перекинулася, відповзла рачки.

Стоїть. Стоїть, як наче нічого й не трапилось. І навіть мовчить, на відміну від інших дерев, які безсоромно перемовляються між собою. Я не можу зрозуміти їхню мову, але чітко чую голоси.

Нелюдські голоси.

Мимо, витягнувши із землі міцне коріння, і перебираючи ним, немов викинутий на берег спрут щупальцями, пройшла білокора осика, здригаючись на кожному кроці. Від несподіванки я сіла на дупу, гірко схлипнула, обхопила коліна руками і схилила голову.

– Я – Лариса Іванівна Івашко, студентка четвертого курсу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара... Я живу у Дніпрі. Не в річці, а в місті, у великому і красивому обласному центрі, на житломасиві Тополь-2, на вулиці Тополиній разом із батьками у двокімнатній квартирі, - проговорила я вголос, щоби хоча б почути людську мову.

У кронах падуба хтось зареготав. Сподіваюся, це лише пугач. Пугач серед білого дня?

Щоб переконатися, що це не шизофренія, я почала докладно відновлювати в пам'яті події, які привели мене до цього... Зачарованого Лісу.

Я була на заняттях в університеті, коли зателефонувала мама.

- Ларисочко, люба... Тут таке... - за голосом я зрозуміла, що вона плаче.

- Що? Що трапилося, мамочко?! Щось із татом?

Батько якраз перебував у відрядженні за кордоном, і я в першу чергу подумала про нього, мого веселого доброго тата.

– Ні. Ні... Бабуся... Бабуся Яся потрапила до лікарні з інфарктом... Її сусід привіз до міста, до лікарні Мечникова...

Бабуся. Моя єдина бабуся, мамина мама, у якої я жила до п'яти з половиною років, поки молоді батьки намагалися влаштувати своє життя, перебиваючись гуртожитками та комуналками. Бабуся Яся повністю взяла на себе моє виховання і здавалася мені на той час навіть ріднішою, ніж мама та тато. Так тривало до тієї неприємної події, яка сталася вже більш як п'ятнадцять років тому...

- Зовсім погано? – тремтячим голосом перепитала я.

- Привезли вчасно... Вона жива... І навіть прийшла до тями. Але... - мама сумно зітхнула. – Лікарі гарантій не дають...

- Мамо...

- Не знаю, не знаю, люба... Сподіваюсь, що все обійдеться...

- Все буде добре, мамо... - я намагалася заспокоїти рідну людину, хоч і в самої тривожно стискалося серце. – У лікарні Мечникова дуже вправні лікарі.

- Так... Так, люба. Я повинна бути поруч із нею... А ти... Можеш з'їздити до села і привезти бабусині документи та необхідні для лікарні речі?

Це було несподівано. Я жила у бабусі перші п’ять років свого життя, але, після того, що сталося, не була в селі вже більше п'ятнадцяти років. Бабуся дуже сумувала за мною, як і я за нею. Вона приїжджала регулярно до нас у місто, у гості, на кілька тижнів кожні три місяці. І це був найкращий час мого життя. З бабусею Ясею так цікаво та здорово! Ми продовжували бути з нею найкращими друзями. Тільки мене до неї в село більше не пустили жодного разу.

Але зараз... Обставини склалися так, що тато у відрядженні, а мама має перебувати біля бабусі в лікарні. Тільки я й залишаюся.

Щось шкрябнуло по серцю.

- У мене ще лекції...

- Знаю, дочко. Але ти відпросись з останньої пари. Потрібно, щоб ти поїхала прямо зараз, тоді швиденько збереш речі і встигнеш останнім рейсом повернутися до міста. Я не хочу, щоб ти там лишалася на ніч!

- Так, мамо.

- Ти обіцяєш? Ларисо, обіцяй мені!

- Добре. Я встигну.

І ось я вже в автобусі, задумливо сиджу біля вікна, згадуючи все, що пов'язувало мене з бабусею Ясею.

Вона просто незвичайна! Найчудовіша бабуся у світі! З нею я ніколи не нудьгувала. А скільки вона знала казок, легенд, міфів і, взагалі, цікавих історій!