Частина 4. Покарання

Навколо храму зібралося все місто. Люди намагалися подивитися на того "демона", який ховається у маленькій дівчинці. Чутки не стояли на місці, хтось із сусідів Стіва проговорився, що ця дівчинка їм знайома, більш того вона дитина ченців.
Гучні розмови роззяв зупинило наближення шуму дерев'яних коліс, що стукали по грубій бруківці. Два чорні коні в скрипучих шкіряних упряжках зупинилися навпроти храму. З карети вийшла людина у чорній масці та чорному плащі. Маска мала лише один очний отвір ліворуч, а праворуч виднілася величезна біла літера "К". Шум вщух, аж до поки особа не увійшла всередину храму, потім гомін став лише голосніше. З натовпу тільки й чулося "Все настільки серйозно?" "Хіба це правда?"
 Арханіуми, що стояли зі спрямованою, на інквізитора, зброєю обернулися на гуркіт великих златих дверей, які наступної миті зачинилися. По блискучому кахелю, резонував впевнений стукіт підборів. Час ніби завмер, всі звернули увагу на особу, що прибула, яка зупинилася серед зали. Оглянувши те, що сталося, людина підійшла до єпископа, зняла маску і кинула її на підлогу, що означало "Смертна кара".
Єпископ упав навколішки й почав благати про помилування, його очі виплескували тонни сліз, істеричні крики проходили луною по всьому храму, вискакуючи з товстих стін надвір, намагаючись уникнути покарання.
"Єпископе Салліван, ваші дії не можуть бути виправдані. Проповідуючи віру Милосердя, ви не дотримуєтеся її принципів та суті. Протидія Інквізиції. Замах на королівського інквізитора. Три порушення... Отже, вас чекає негайна кара". Людина змахнула рукою, і найближчий до єпископа арханіум змахнув мечем. Голова з глухим ударом упала на підлогу, нерухоме тіло впало вниз, кров почала фарбувати підлогу зали милосердя.
Дієго розумів, що відбувається. Чорне вбрання... Чорна маска з певною літерою. То була Катаріна Бладторн. Одна із тридцяти трьох протекторів міжкоролівського закону. Дівчина обернулася до інквізитора та підійшла ближче. У неї дуже миловидне обличчя, одразу й не скажеш, що вона протектор. Колись давно Дієго бачив її... Це було перед експедицією до Чумних земель, вона була однією з довірених осіб, які мали складати план просування Нортландом. У неї було довге чорне волосся, а зараз все ховається за цим похмурим капюшоном.
"Дієго Сивогривий... Ви знімаєтеся з посади Королівського інвізитора. Зараз я не можу винести вирок, тому суд над вами та вашим братом буде проведений у Вотерхарті." Дієго схвально кивнув і відкланявся, дівчина покланялася у відповідь і підійшла до Стівена, що тримає Софію.
- Магія іллюзії... Стівене, ви розумієте чим вам це загрожує?
- Так, ваша честь. – сказав впевнено Стів.
- Я знаю, про вашу ситуацію, про ваш родовід й інше. Знаю, що для вас зроблені винятки в законі... Проте ви застосували вашу магію при свідках. Тому не моліться вашій богині в суді, милосердя вам уже не бачити. - Катаріна погладила дівчинку по голові й продовжила - Стіве, ваша дочка засуджена до вигнання до Нортланду.
- Що? Суддя, вона дитина!
- Софія – некромант. На цьому все.
- Будь ласка, не надсилайте її на забій!
- ...
Дівчина розвернулась і підійшла до калюжі крові, де валявся єпископ. Вона присіла і взяла маску, що лежить у червоній рідині та без жодного сумніву чи гидування одягла її на своє обличчя. Потім вона знову звернула свій погляд на Стіва та Дієго. "Суд буде завтра, а дівчинку відправлять сьогодні ввечері. Вона не прокинеться до того моменту." - сказала Катаріна і попрямувала до виходу
- Але як ми потрапимо до Вотерхарту до завтрашнього дня? – сказав колишній інквізитор. Дівчина зупинила свій крок.
- Я гадаю, що для Стівена це не буде проблемою. Можете використати його телепорти. 
Протектор залишив Золотий храм. Слідом за нею пішли й арханіуми, заплямувавши кров'ю священне місце. Всередину увійшли ченці й почали швидко прибирати тіло єпископа і плями крові. Можна з упевненістю сказати, що ці люди можуть ховати весь бруд, що відбувається всередині храму, бо через двадцять хвилин, груба кахель відбивала світло променів, що проходять крізь барвистий шар вітражів. Двері зали були зачинені для відвідувачів, ченці дали двом братам годину, щоб вони покинули це місце.
Дієго сів на підлогу, спершись на колону. Дістав невелику металеву коробочку, в якій були акуратно скручені цигарки. Він затиснув одну зубами та сховав свій портсигар. Колишній інквізитор підніс вказівний палець до кінчика папіроси й вона почала тліти. У ніс Стіву вдарив різкий запах міцного столичного тютюну, який курять останні виродки. Дворяни ніколи не беруть собі дешевий тютюн, але Дієго – виняток.
- Припиняй курити цю погань, легені вб'єш... - сказав Стів, тримаючи свою дочку на руках.
- Мої легені, буквально, складаються з вугілля... Мені й так недовго залишилося.
 Магія вогню дуже сильна і завжди цінувалася у всіх королівствах, адже вогонь – символ життя. Але через родовід Сивогривих, а точніше їх сили, які міцно вросли в основи чорної магії, навіть цей символ життя вбивав їх. Магія вогню, як і магія ночі, безпосередньо залежить від дихання, якщо об'єм твоїх легенів великий, значить і область поразки вогню буде вищою. У випадку Дієго магія спалювала його легені зсередини, тому зараз через опіки, він періодично починає задихатися, але лікарі встигають з лікуванням.
- Тебе не відправляли сюди, чи не так? - сказав Стів, дивлячись на сидячого брата.
- А як ти думаєш, чому мене позбавили звання? Звісно, ​​не відправляли. Я знав, що сьогодні у вас день визначення, і я знав, що якийсь дурень поведе сюди свою доньку.
- Брате, дякую... - пробубнив Стів. Дієго подивився ще кілька секунд на свого брата і почав сміятися, паралельно кашляючи, давлячись димом.
- Та вже, допоміг... Завтра подякуєш, перед стратою. - Саркастично відповів сивий.
- Ти врятував мою дочку. Я вдячний тобі за це. - Колишній інквізитор дивився знизу на свого брата і хотів уже було кинути в нього недопалок, але зупинився, бо боявся зачепити Софію.
- Так хочу зламати тобі пару пальців... Я її не врятував... Її відправлять до Нортланда де тиняється повно живих мерців, я сам бачив ці місця, які наші батьки називали "дім". Там немає нічого, що могло б її захистити. Але, якщо ми з тобою потрапимо до нашої богині завтра і там нас буде чекати Софія, я тебе не звинувачуватиму... За твою тупість я тебе не звинувачуватиму. Суди себе сам. - У відповідь Дієго нічого не почув. Стів просто дивився на свою дитину, ніби прощаючись з нею, хоча, швидше за все, так і було.