Розділ №27. Унікальна магія

Солодкий чай обпікав губи. Кав’ярня поступово наповнювалося людьми й нелюдями, які приходили випити чогось теплого після важких робочих буднів. За великим панорамним вікном виднілося, як лився дощ та зносив сильним вітром пожовкле листя з дерев. Я любила таку погоду, хоча й старалася якомога рідше гуляти під час неї, бо боялася захворіти. Це нормальні маги могли дозволити собі цілком безпечно покашляти, поки не подіяли б настої. А от кожна моя простуда супроводжувалася оживанням мого дому та бажанням повіситися на балакучій люстрі. Втім, схоже не всі вони були такими. Люстра Алана виявилася напрочуд мовчазною й тільки іноді тихо віталася зі мною.

Про сьогоднішню вечерю з лордом Рейном був попереджений весь наш з Аланом меблепарк. Навіть Люсіаліна́рії ми суворро наказали не лізти в це і, тим паче нічого не додавати у напої, від гріха якомога далі. Арчі тактовно був переселений до протилежної стіни. Балакуче меню з чашкою, Ал забрав взагалі до себе на кухню, аби воно не спокушало відвідувачів. А ніж сховав у підсобку, щоб самому не спокушатись на вбивство залицяльника. Єдине, що не вдалося нікуди пересунути — це двері та люстру. Втім, вони пообіцяли не докучати. І мені дуже хотілося в це вірити.

Коли стрілка настінного годинника доторкнулася вісімнадцятої вечора, Олівія люб'язно пропустила Віларда. Почекавши, доки він повішає чорний плащ на вішак, я помахала йому рукою, запрошуючи до столу. На моє здивування, він мав інакший вигляд ніж в офісі: чорні штани, біла блузка та нові шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Втім, це все йому жахливо личило.

— Доброго вечора, Елайно. Вибачте, що затримався. Їхати на магциклі в дощ не дуже зручно, — ледь посміхнувшись, він повільно стягнув з долонь рукавиці й поставив їх на стіл. Мій погляд зачепився за старовинний перстень з прозорим каменем. Гарна іграшка.  — Не засумували?

— Що ви, Віларде, я ніколи не сумую. За день можу стільки всього наслухатись, що тиша здається даром з небес. Та й ви з'явилися хвилина у хвилину.

— Тут напрочуд чудове місце, з гарною атмосферою. Чули? Одні мої знайомі казали, що в "Тихому домі" періодично оживають предмети та буркотять на чому світ стоїть, — десь позаду мене грюкнула склянкою Люся, гучно висловлюючи свою позицію відносно Рейна. — Хотіли б мати таку магію? Напевно, це повний жах. Пам'ятаєте, як ми говорили з вами на Хелловін і в ваших долонях почала базікати чашка? Було весело.

— Що ви, навряд чи з нею легко жити... — до нашого столу підійшов Кайтон та дав меню на вибір.

— Що будете замовляти? — запитав чоловік, підводячи угору  брову.

— Мені чашку еспресо, будь ласка. А вам, Елайно? — запитав Вілард, залишаючи свою долоню поверх моєї та притримуючи меню. — Не хвилюйтесь за ціну, платити буду я.

— Мені чай з корицею таі молоком, — відповіла, повертаючи меню Каю, й тим самим звільняючись від непроханих дотиків. Коли офіціант пішов, продовжила. — Чим ви займаєтесь у вільний час?

— Я? Я постійно вдосконалююсь у магії, вчусь новим речам, знайомлюсь з цікавими людьми. Навіть не уявляєте, які дивовижні істоти нас оточують.

— Хіба ви вже не навчились досконало користуватися левітацією? Чи ви маєте ще  побічні напрямки? — не зрозуміла я. В основному, живі створіння мали один тип сил. Таких, як я чи Тайра — було обмаль.

— Мій основний напрямок — це рослинний світ. От, наприклад, я можу за декілька секунд проростити квітку, — поки Вілард інтригував мене своєю особливістю, Кайтон поставив дві чашки на стіл. — Хочете подивитись?

— Але ж навіть ельфійський народ не може настільки швидко проростити щось. Як це можливо? — дивувалася я.

— Легко, Елайно. Дивіться.

Вілард Рейн обережно посунув наші чашки праворуч від себе та дістав із кишені якийсь засохлий маленький листок. Він поклав його майже біля самих моїх пальців й почав чаклувати. Мить, і з-під чоловічих долонь полилась магія зеленуватого кольору, оживляючи цей маленький листочок. Поступово, від нього проросло стебло здіймаючись вверх. На ньому з'являлися колючки і я шоковано зрозуміла, що це була троянда. Троянда, яка пройшла за лічені секунди шлях від відірваного листка до розпущеного бутона чорного кольору. Щось блиснуло червоним на її пелюстках.

Я дивилась, як зачарована на квітку й не могла відвести погляду. Ледь торкнувшись стовбура, троянда впала на край столу, а потім на підлогу. Не бажаючи, щоб така краса лежала там, я швидко нахилилася та підняла її. На диво, ця краса мала запах звичайної троянди, але сильний аромат кави не давав мені насолодитись такою дивиною.

— Ось ваш чай, Елайно, — Вілард посміхнувся й посунув до мене чашку. Не довго думаючи я зробила кілька ковтків, продовжуючи дивитись на чудо. — Бачу, вам сподобалося?

— Так, це справді унікально! — в носі неочікувано засвербіло і я чхнула, дивуючись сама собі. Це що, алергія почала прогресувати? Я тепер навіть нюхати каву не зможу? І хто ожив на цей раз? — Вибачте… Напевно алергія.

Десь збоку стукнули двері, зачиняючись за останніми відвідувачами. В кав'ярні майже нікого не залишилося. Недовго думаючи, я полізла в кишеню піджака, аби дістати хустку. Чого там тільки не було! Монети, величезна купа ключів, таблетки, амулет. Я виклала все це добро на стіл та нарешті змогла спокійно витягнути шовкову хустину. Якщо вже чхати, то в неї. Коли я знову подивилася на лорда, його погляд був прикутий до амулета.