Розділ №2. Параноя або ж інстинкт самозбереження

Повисла хвилина тиші різко обірвалася скрипом дверей. Перед моїми очима з'явилася сама справжня божа кульбабка. Літня жінка з милою хусткою на голові насторожено пройшла вперед, чинно привіталася і сіла в крісло, ставлячи широкий підпис у договорі. Її поява насторожила мене ще коли вона тільки увійшла до кабінету, тому що бачити клієнтів похилого віку мені майже не доводилося. Найчастіше вони вкрай негативно ставилися до лікарів, у яких, крім самогону та трав, було ще щось у призначенні. А люди з таким багатим життєвим досвідом й самі могли вправити мозок кому завгодно. Тому я хвилинку зачекала, аби вона зібралася з думками, й мовила:

— Розповідайте, Дано Василівно, — почала я з ентузіазмом, — що вас турбує?

— Мене? — усміхнулася старенька, дістаючи із затертої, картатої сумки пошарпаний зошит на дев'яносто шість аркушів. Дбайливо відкривши перший лист, вона плюнула на палець й почала свою викривальну тираду. — По-перше...

О, велика богиня божевілля! За що ти звалила на мене свою дочку, після якої мені й самій знадобиться допомога душевного лікаря? Інсаніє, хіба тобі не вистачало моїх щоденних мук серед хитросплетінь людської душі та пам'яті? Поки я з професійною усмішкою психолога “І це теж минеться”, співчутливо гойдала головою Дані Василівні, в моїй черепній коробці гула зграя бандерлогів. Це ж треба було додуматись! Вона записувала у щоденник компромат на кожного свого сусіда. А градація їхніх провин, викликала в мені бажання виписати їй довідку. Кого там тільки не було: повії, кобелини, хулігани, наркомани, бандюки, боржники і так далі. Тримаючи в руці це диво класифікації, я ледве стримувалася, щоб не засміятися на всю горлянку, як кінь.

— І що, правда повія? — співчутливо перепитала, уважно вивчаючи список з цією позначкою. Таких набралося вісім душ.

— Сама, що не є, дитинко! Бач, чого надумала? О шостій годині ранку на роботу йти! Це тільки повії та маніяки ходять на вулицю в такий час! — вузлуваті пальці поправили рідке волосся, яке вибилося з-під хустки від сильної жестикуляції. — Яка нормальна людина погодиться працювати до світанку? Як є повія, як є!

— А що ви самі не спали? Мабуть, тиск замучив? Чи кішка розбудила? — поцікавилася, щоб зрозуміти для чого ж вона прийшла. Навряд їй не було чого робити, чи з ким поговорити.

— Та як же тут поспиш, Елайночко, коли довкола нелюди окаянні бродять? Суцільні бандити, хулігани та метелики нічні. Як подумаю про них, так одразу й думка приходить — що, коли я засну, а вони когось та й приб'ють? А хто ж крім мене помітить це? Вартовим то не до дрібних шавок! Їм би маніяків всіх переловити, а то розвелося їх в Делірії — жах!

— Бабо Дано, ну невже нікого немає у вашому домі, кому можна було б передати вахту? Я в житті не повірю, що така досвідчена жінка не знає, до кого звернутися.

— Я після служби у розвідці нікому не вірю, най не дурне дівчисько. Знаю в нашому місті кожного пацюка, і якщо хтось надумає чогось утнути, тут же поскаржуся у відповідні органи. Хто ще в нашому місті здатний на таке? Та ніхто!

— А все-таки, невже ви записалися до мене на зустріч лише через цей список? — недовірливо протягнула, намагаючись підштовхнути бабусю до суті. — Така досвідчена людина, як ви, навряд сильно б переживала про цих порушників. З вашим то великим досвідом…

— А ти розумна... — радо констатувала бабуся. — Спати не можу я. Постійно здається, що хтось переслідує. Вже і настої пила, і пігулки, а сенсу…? Розігралася професійна параноя. Хочу, щоб ти на своєму магкамі перевірила вчорашній день та вгамувала мою собачу хватку, поки я дуба не дала з усіма цими переживаннями.

— А що саме вас стурбувало? Мені потрібно знати, що шукати.

— Сусід мій і стурбував. Ні з того, ні з сього привітався та спитав, як мої справи. Став поглядати на мене, як маніяк якийсь. Посміхається так, ніби я в нього квартиру хочу купити втридорога.

— То, може, ви йому подобаєтеся? — слушно припустила я. Все ж таки шанс, що ця бабуся викликає у когось романтичні думки був трохи більше, ніж те, що вона комусь знадобилася на старості років та ще й у мирний час. — Подивіться на себе! Ви гарна, жвава пані. Цілком ймовірно, що він так виявляє свій інтерес.

— Елайночко, — глузливо підняла брову старенька, — не сміши мою вставну щелепу. Я хоч і параноїк, але розумний, і ще можу адекватно оцінювати себе. Якого дідька йому здався буркотливий командир у спідниці, котрий знає компромат на всіх його друзів? Ці старі бородачі в нашому підвалі досі грають карти на роздягання. Та його замучила б гордість, якби я переграла б їх. А я б їх точно переграла! Діставай свій прилад, дитинко. Діставай... Не витрачай час на порожню балаканину.

Вдавившись повітрям, я постаралася стерти з голови компанію сімдесятирічних чоловіків, які грали у сімейних трусах в дурня. Так і бачила, як вони крутили свої вуса на вузлуваті пальці й буркотіли наче трактори. Картинка настільки яскраво світилася перед очима, що я аж здригнулася. Від деяких подробиць клієнтів хотілося відмити пам'ять милом. Втім, де б я ще так могла побавитись над людьми? Іноді мені здавалося, що жодна людина не придумала б таких нереальних та безглуздих історій, як звичайне життя.

Витягнувши магкам, я активувала його та промовила заклинання. Ще раз занурившись у чужі спогади, промайнула думка, що треба було мати величезну відвагу, аби пустити у свої спогади когось чужого. Втім, долина пам'яті Дани Василівни була захищена не гірше за всіляких там багатіїв. Багато світлячків застигли в скляних сферах і могли розбитись, якби їх взяли в руки. Мабуть, вона справді була гарним військовим, раз навіть на старості років в її голові тримався настільки сильний ментальний блок.