Розділ №24. Прекрасна професія

Розмова з міс Лайт, здавалося, тривала цілу вічність. Але зрештою навіть найвеличніші трагедії Делірії вичерпували свій ліміт і вона нарешті зникла за дверима. У кабінеті запала коротка, благословенна тиша. Я намагалася насолодитися бодай хвилиною спокою, витираючи носа серветкою й подумки просячи свою родову магію не оживляти хоча б моє власне крісло. Проте двері вкотре відчинилися і на порозі опинився кремезний, широкоплечий гном із довгою сивою бородою, заплетеною у дві тугі коси. 

— Доброго дня, пані відьмо, — прогудів він низьким голосом та поважно пройшов до крісла, окидаючи мене якимось дивним поглядом. Ніби намагався вирахувати мій ріст в сидячому положенні. 

— Доброго дня. Мене звати Елайна Мортал. Чим я можу вам допомогти? — запитала я, дістаючи новий бланк та підсовуючи на інший край столу. 

— Мене звати Громіард Рубі, — представився він і зі спритністю, непритаманною його масивним пальцям, дістав із внутрішньої кишені згорнутий у трубочку золочений папірець. — Я переїхав у Делірію з Флеймсу. Ось... приніс сертифікат на психологічну підтримку від нашої міської ради в рамках програми допомоги. А я чоловік практичний. Гріх було не скористатися безкоштовним курсом, якщо вже держава платить!

— Флеймс... — пробурмотіла, згадуючи останні новини та взяла документ, розгладжуючи його на столі. Сертифікат дійсно був справжнім — із печатками міськради, але це було настільки рідкісне явище, що цей гном певно душу віддав щоб виторгувати ці документи. — Я чула, що болотні фенікси знову ожили. Кажуть, у місті чергове загострення конфлікту й вони зі свіжими силами обстрілюють житлові будинки. 

— Є таке, — зітхнув містер Рубі, поправляючи свої коси та ставлячи розмашистий підпис у договорі. — Але повірте, пані Елайно, пернаті палії — це дрібниці. До цього я вже якось звик…

— В такому разі, про що ви хотіли б сьогодні поговорити зі мною? У нас з вами багато часу. Можете почати з чогось особливого чи навіть з останніх подій. Чомусь же ви вирішили переїхати в Делірію. 

— Не повірите — бюрократія змусила, — перевів він на мене сумний погляд, перш ніж почати свою розповідь. — Я мав у Флеймсі  найприбутковіший бізнес у своєму районі. Стільки клієнтів! Стільки грошиків! Стільки роботи! І навіть війна особливо не заважала! Золота жила, що там скажеш! 

— Що ж це за бізнес такий? — аж подалася вперед, подумуючи про зміну професії. А що як і я зможу такий відкрити тут? 

— Ритуальна служба з власним виробництвом трун, — посміхнувся мило гном, а я якось різко перехотіла змінювати професію. З моєю алергією, боюсь, пооживляла б я їхні трупи й компанія збанкрутіла б. Не мій варіант! Точно не мій! — Там такі витвори мистецтва були, ви собі не уявляєте! Оксамитова оббивка, латунні ручки, вбудована вентиляція на випадок тимчасового анабіозу… Першокласні метали. А різьба то яка всередині! 

— А нащо всередині різьба…? — поцікавилася, блимаючи очима, поки нелюдь замріяно мружився, згадуючи свої вироби. — Хто там на неї дивитись буде…?

— Покійний, звичайно! — ані краплі не розгубився власник. — Ви собі не уявляєте як багато нелюдей ховають в стані летаргії. А так прокинуться — а тут тобі і візерунки, і оксамит, і вентиляція. Можна ще пожити з тиждень і не померти від нудьги! 

— Ніколи б про це не подумала… Тоді що ж змусило вас залишити таку процвітаючу справу? — поцікавилась я, намагаючись тримати спокійний вираз обличчя. Хоча образи із оживаючими трунами ніяк не хотіли мене покидати. — Невже фенікси спалили вашу майстерню?

— Та якби ж то! Спалене можна відновити! А ці безбожники на святе лапи свої загребущі-то розкинули! — обурено гаркнув гном. — Ввели новий закон про те, що жоден бізнес без укриття не має права працювати! Укриття їм подавай, уявляєте?! Та де в тому Флеймсі взятися нормальним укриттям в кожному домі?! Ми що, мільярдери?! 

— Ви тому виїхали? — уточнила я, роблячи помітку. — Не змогли дозволити собі?

— Можна й так мовити, — буркнув Громіард. — Розумієте, пані відьмо, я трунар, а не метробудівельник! У мене на кладовищі поруч із майстернею з усіх можливих укриттів були лише могилки та мої власні труни! А в могилці особливо не сховаєшся! Її ж треба викопати метра на три, потім залізти всередину, а ж ще хтось зверху має закидати землею! Це ж ціла наука! А якщо часом прилетить поруч? Хто ж мене відкопає після тривоги? А якщо не відкопає? Короче — не вигідно, пані відьмо. Ой, як не вигідно! Тому я обрав більш практичне укриття…

— Зачекайте... — я повільно підняла погляд від блокнота, намагаючись усвідомити почуте. — Ви ховалися під час тривоги в трунах?

— А де ж іще?! — щиро здивувався гном,  навіть плеснув у долоні. — Ви взагалі уявляєте товщину мого преміального дуба? Дев'ять сантиметрів суцільної моці! Там ніякий уламковий снаряд не проб'є! Якщо хочете, я вам на наступну нашу зустріч принесу сюди, щоб ви самі побачили їх на свої очі! Вам сподобається!

— Та я цілком можу поглянути на них у ваших спогадах… Не треба нести сюди труни, — усміхнулася я, підтягуючи до себе кришталеву сферу магкаму й подумки додаючи “Мені ще рано помирати… Не така вже й у мене погана робота, щоб в труні сидіти під час розмов”. 

— Та як же ви побачите їх, пані відьмо?!  Це ж треба ба-а-а-ачити на свої очі!

— Так я вашими подивлюся! — поспішила відкарастатися. — У нас тут передові технології діють! Ви тільки дозвіл дайте і я сама побачу, що ж там сталося з вашим ліцензованим бізнесом. І труни обов’язково роздивлюся всі!

— Точно-точно…? — недовірливо примружився гном, шукаючи підступ. 

— Щира правда! Я ж відьма, пане Рубі. У мене робота така — дивитися ваші спогади. Тим паче, що ви ж не принесете мені весь ваш асортимент, а тут я його зможу весь побачити. 

— Ну, якщо весь…

Величезні очі гнома блимнули, перш ніж він насторожено хилитнув головою, і я поспішила активувати магкам, поки той не передумав. І все ж таки як добре було, що хтось винайшов це чудо. Інакше б довелося пояснювати клієнтам з депресією, чому у мене в кабінеті виставка трун лежить.