Розділ №22. Нішеве м’ясо

Варто було дверям зачинитися за Аланом, як на порозі з’явився запланований клієнт та став розповідати свою історію. З містером Борном ми були знайомі вже певний час. Це був пакувальник на  відділенні пошти. Кожну нашу зустріч він мав такий вигляд, ніби особисто переносив усі магічні листи щастя Делірії на власних плечах, причому робив це пішки і без жодної надії на відпустку до кінця століття. Під його очима залягли такі епічні мішки, що в них можна було сховати лист, якби не сипалися іскри. Звичайна побічна реакція чи то від хронічної перевтоми, чи то від чергового глобального збою магічної поштової мережі.

— Жахливий день, Елайно... — констатував він факт і приречено звалився у крісло навпроти мого, заплющуючи очі. — У мене навіть культурних слів немає сьогодні. 

— Можна і нецензурними, інколи вони значно краще допомагають висловлювати думку, — знизала плечима. — Або ж я можу сама подивитися через магкам. 

— Краще самі… — сповз він по спинці нижче та стомлено розвалився на сидіні, ніби якась ганчірка. Певно, день був дійсно важким, тому я не стала його допитуватися й дістала магкам з полички. 

— “Et secreta revelentur”  (з лат. «І нехай таємниці відкриються»)  — прошепотіла в простір, відчуваючи, як свідомість переноситься в інший вимір. 

Довго шукати потрібний спогад не довелося. Останні пів року компанія містера Борнда спонсорувала йому походи до психолога, лиш би він все це розповідав мені, а не їм кожного дня. Тому долину спогадів цього чоловіка я знала вже напам’ять. Як і більшість його проблем. Біда в тому, що ці проблеми мене кожного разу дивували не менше, ніж його. А все тому що вони кожного разу були…унікальними. 

Переді мною намалювалася звична картина апокаліпсису: гори коробок, натовп клієнтів та сам містер Борн із залишком скотчу на лобі, який дивився вбивчим поглядом на місцевого вампіра. У руках нечисті лежала труна реальних розмірів із ще реальнішим вмістом — трупом далеко не першої свіжості. 

— Я вам кажу, ми не перевозимо старі тупи в цілях безпеки, — потирав чоловік чоло, в сотий раз повторюючи одне й те саме. — Вони ж в дорозі оживають і зжирають чужі посилки… Ви  його або воскресіть або несіть довідку від некроманта, що воно не постане із мертвих. 

— Це дискримінація за ступенем розкладу! — сердився вампір.  

— Дискримінація?! — містер Борн ледь не підскочив від обурення, хоча в реальності продовжував лежати в позі втомленої ганчірки. — Та ваш красунчик за півтори кілометри дороги до відділення може стільки справ наробити, що пошта збанкрутіє на компенсації іншим клієнтам! Це не дискримінація, пане вурдалаку, це технічна безпека праці!

Я спостерігала за цією віртуальною баталією через магкам, відчуваючи, як мій власний головний біль поступово наростає. Пошта Делірії завжди була тим місцем, де межа між життям, смертю та бюрократією стиралася настільки наочно, що я впевнена, що навіть Інсанія інколи приходила туди просто посидіти в куточку і повчитися масштабам впорядкування цього хаосу. Принаймні розглядаючи наростаючий скандал мене не покидала ця думка, тому я не стала додивлятися до кінця й шукати нову кулю зі спогадом й прямо запитала:

— І чим усе закінчилося? 

— Чим-чим…? Прийшов менеджер і дозволив відправити його як «крихкий вантаж» із позначкою від руки «Якщо оживе — дозволяється впокоїти будь-якими підручними засобами», — стомлено пробурмотів містер Борн, навіть не відкриваючи очей. — Але це була лише розминка. Сьогодні всі ніби показилися…

— Куди вже гірше? — скептично підняла брову я, відключаючи магкам і повертаючи сферу на полицю. — Ви й так має нічим не кращий вигляд за ту посилку. 

— Я теж так думав, аж поки не прийшов магічний гібрид, оформлений згідно з магічними дослідженнями у місцевій академії, — містер Борн нарешті сів, випроставшись, і подивився на мене таким поглядом, яким зазвичай дивляться на засуджених до довічного каторжного ладу. — Ви хоч уявляєте собі, що таке отримати посилку, яка складається з п'ятдесяти відсотків бойового троля, тридцяти відсотків котячої звички скидати все зі столу і двадцяти відсотків чистої неконтрольованої магії елементаля?

— Судячи з вашого вигляду — ви і є цей нещасний гібрид,  після останнього робочого тижня, — чесно відповіла я. — 

— Та якби це був я — я б не наробив стільки шкоди! — обурювався чоловік. — Ця клята посилка ожила, спалила перший сортувальний центр, викрала у головного бухгалтера звіт і тепер вимагає переговорів із керівництвом поштового відділення, погрожуючи спалити до біса звіти за останній місяць. 

— Вони що, це гном’ячих генів додали…? — ледь сіпнула куточком губ, згадуючи кола пекла у місцевій бухгалтерії.  Нове осіннє загострення в Делірії явно вирішило побити всі рекорди.— Безжалісне чудовисько…

— Скоріше за все так… Й ніби того було мало, той нещасний труп, який я пакував з вбивчим поглядом — ожив, — гаркнув чоловік, змушуючи мої брови здійнятися від подиву. — Ожив він, правда, як зомбі  третього порядку — нічого особливого. Просто почув аромат свіжого м’яса в сусідній посилці, прогриз свою і пішов ласувати. Гадаю, якби його не підсмажив той магічний експеримент, він би точно зжер його. А так, зомбі добросовісно перетворився на шматок бекону.

— От бачите, все не так погано й вирішилося само собою, — спробувала хоч якось перемкнути його на позитивне мислення, але судячи зі скептичного погляду — мені не вдалося. 

— Воно може й вирішилося, але не так як ви подумали…

— Чому ж це…? — тихіше перепитала. Все ж таки інколи краще було не дивитися з боку на ситуацію, а дозволити клієнту пережити її знову та виговоритись. Тому я завмерла в очікуванні продовження. — Що сталося?

— Стажер стався… Який перепаковував обидві посилки, поки ми втихомирювали нових клієнтів, — містер Борн підпер щоку і замер поглядом у вікні. — Він перплутав наліпки та відправив свіжопідсмаженого зомбі у першокласний ресторанчик. А коли нам зателефонували родичі вампіра зі скаргою, виявилося, що в ресторані нещасного зомбі прийняли за вишуканий делікатес і тепер власники вимагають відправити їм ще один зразок такого ж нішевого м’яса…