Розділ №21. Занадто магнетичний зад

Щойно двері кабінету зачинилися, відрізаючи нас і від гучного Лорі, і від усього божевільного зовнішнього світу Делірії, як повітря в кімнаті раптом стало на кілька градусів гарячішим. Або ж це мої залишки розхитаних нервів остаточно плавилися під пильним поглядом сірих очей мого абсолютного зеленого прапорця. Втім, воно й не дивно. Цей чоловік завжди змушував мене відчувати себе бажаною та привабливою. І жодна алергія не могла цього змінити. 

— Знаєш, Ело... — його низький, вібруючий голос пролунав надто близько, обпалюючи шкіру на шиї гарячим диханням. Я інстинктивно відступила назад. Ще крок. І ще. Поки моя спина не відчула тверду  поверхню робочого столу. — Лорі, все ж таки,  неймовірно дратує, коли намагається грати  роль нашого сімейного психолога. Але в одному він точно правий.

— В чому ж це? — ледь чутно видихнула я, відчуваючи, як пульс починає шалено калатати десь у скронях. 

— У тому, що ми занадто мало часу приділяємо одне одному, — прошепотів він, перш ніж його міцні руки м'яко лягли мені на талію, невимушено підхоплюючи та саджаючи прямо на край столу.

Простір між нашими тілами повністю зник. Я інстинктивно поклала долоні йому на плечі, відчуваючи під тонкою тканиною сорочки гарячі м'язи, які щойно тягли цей п'ятдесятикілограмовий тагар чужого життєвого досвіду. Його довгі пальці повільно, майже гіпнотично ковзнули вгору по моєму попереку, змушуючи спину вигнутися.

— Алане... — прошепотіла йому в губи.  — У мене невдовзі має бути відвідувач…

— Нічого, почекає, — спокійно, з легкою хрипотою відповів він, нахиляючись ближче й проводячи носом по моїй щоці. Від його шкіри пахло чистим затишком, корицею і чимось настільки рідним, що захотілося посунутися до нього ще ближче. — Я перший зайняв чергу і мені значно більше потрібна ваша допомога, пані Мортал. 

— Чим же вам допомогти, містере Хоум…?  — видихнула я в губи, відчуваючи як його долоні розгладили тканину на моїх спині, зупиняючись на стегнах і залишаючи після себе тепло. — Що ж вас так сильно турбує…? 

— Мене турбують спокусливі губи моєї дівчини, —  мовив він,  торкаючись мочки вуха, перш ніж його зуби легенько прикусили чутливу шкіру, викликаючи цілий вихор мурах по всьому тілу. — Чомусь кожного разу, як я намагаюся їх поцілувати, стається місцева катастрофа і вони безслідно зникають… Це лікується…?

Ніжні руки піднялися вище, зариваючись у моє розпатлане волосся і повністю позбавляючи мене можливості тверезо міркувати. Всередині знову почали зав'язуватися ті самі солодкі, гарячі вузли, від яких світ навколо нас звужувався до розмірів цього кабінету, до запаху його сорочки і стукоту сердець. 

— Знаєш, — прошепотів він між поцілунками, ледь відриваючись від моїх губ, щоб перевести подих, — я починаю думати, що нам таки треба купувати більшу квартиру. Без дивана-психолога, без зайвих свідків... Тільки ти, я, велике ліжко і... можливо, десь у кутку невеличка сковорідка для картоплі.

— Ідеальний план, містере Хоум, — посміхнулася я, задихаючись від його дотиків і притискаючись ще ближче.  — Тільки дозвольте нагадати вам одну мале-е-еньку деталь.

— Це яку…? — залишив він на моїй шиї ще один поцілунок. 

— Апчхи! — відповіла йому не зовсім те, що мала. Хоча по сенсу також зійшлося. — Ось цю…

Не встигла я потягнутися до хустинки аби витерти носа, як з-за моєї спини почувся шелест. Маленька упаковка серветок, котра лежала на столі, нахабним чином перервала всю інтимність моменту та заговорила: “Е ні, відьмо! Я і так витратила на тебе вже половину свого життя. Вчись сама витирати свої сльози! Чи ти думаєш, ніби живі створіння вічно тебе будуть підтримувати? А не будуть! Бо перш ніж допомагати комусь, ти маєш допомогти собі!”. 

— Не найгірший варіант, якщо чесно. Було б значно дивніше, якби ожила картопля, яку я тобі приніс перекусити, — посміхнувся Алан, перш ніж хитнути головою та відпустити мене. М’які пальці обережно провели по моєму волоссю, відкриваючи вид на обличчя. Десь в грудях серце знову пропустило поштовх, в бажанні ввіткнутися знову у цього чоловіка, але я вчасно зупинила себе. — Поїж, Ело, та випий ще трохи ліків. А то, боюсь, нам скоро всієї Делірії буде мало, аби побути наодинці без сторонніх очей. Я чомусь думав, що після минулої забаганки Інсанії твоя алергія зникне, але, певно, вона підготувала для нас ще щось нове. Тобі так не здається?

Алан підійшов до робочого столу, де в оточенні паперів та медичних карток стояла скромна паперова тара, принесена ним хвилину тому. Він звів кришку, і кабінет миттєво наповнився запахом картоплі. Певно вирішив зайти із важкої артилерії та поцілити в моє серце прямісінько через мій шлунок. Спокусник… Мої пальці хутко наклали закляття оніміння на серветки і я поклала їх всередину столу, аби не муляли очі та не підглядали за моїм особистим життям. 

— Здається, але я гадки не маю, що саме має статися. Та й вона не розкаже, ти ж знаєш. Те, що має статися — станеться. Тому намагаюся не думати про це дарма. 

— Я теж намагаюся, але мене не покидає дурне відчуття, що якийсь черговий маніяк може знову напасти на тебе, а мене не буде поруч, — зірвалося з п’янких губ. У сірих очах на мить промайнула тінь страху, яку він завжди намагався ховати за усмішками та теплими жартами. Хто б там що не казав, але я бачила, наскільки він боявся втратити те, що має зараз. 

— Я нікуди не зникну, — м'яко мовила я, зазираючи йому в очі. — До того ж, я занадто стомлена та лінива, щоб шукати пригоди на свій зад. 

— На жаль, твій зад занадто магнетичний, щоб жити спокійно. Проблеми до нього липнуть так само легко, як і мої руки, — посміхнувся чоловік й посунув ближче до мене тарілку з їжею. — Але я абсолютно не згодний ділити його з якимись проблемами. Твій зад та ти вся — виключно моя. Ну… і трішки меблепарку. Але це скоріше виключення з правил. 

— Мене цілком влаштовують твої правила, — відказала йому, залишаючи на колючій щоці м’який поцілунок.