Розділ №20. П’ятдесят кілограмів психологічної допомоги

Знаєте, що є найкращим антидепресантом для відьми, яка цілий ранок страждає від алергії на каву та намагається звикнути до думки, що її меблі ось-ось почнуть заробляти трудовий стаж? Правильно! Спроба перетягнути розлючений, наповнений життєвою філософією та іронією двометровий шкіряний диван із другого поверху на перший уздовж вузьких сходів нашого офісу. З усім його багатим та непід’ємним життєвим досвідом. 

— Та чого ж так важко...! — випалила я,  намагаючись утримати важкий лівий підлокітник Лорі, який у цей момент зачепився своєю дерев'яною ніжкою за одвірок. — Відчуття ніби не диван спускаємо, а якусь величезну стару шафу!

— Я б попросив би! — обурився Лорі. — Від мене значно більше користі ніж від якоїсь нещасної шафи! І значно менше скелетів!

— Я б посперечався, — пробубонів Алан, на якого звалилася більша частина цього високо соціального тягаря. — Судячи з твоїх благородних габаритів, у тобі не скелети заховані, а повноцінні такі трупи з добрячого кладовища. 

— У мене просто багатий внутрішній світ і широка душа… — зауважив страждалець ображеним тоном. — В кабінеті психолога слабаки не виживають…! Чи багато ти про це знаєш? Тільки те й можеш, що торти свої готувати…Обережніше з моїми ніжками, кажу! 

— Ти ж моя «широка душа», яка зараз відірве мені обидві руки разом із плечовими суглобами! — крізь зуби прошипів Алан, балансуючи на самісінькому краю вузької сходинки. Обличчя чоловіка налилося благородним багрянцем, а на лобі виступили краплі холодного поту. — Ще одне слово, Лорі, і я тебе особисто розпилю на дрова для каміна, щоб зігрітися холодною зимою. З ніжками. 

— Як грубо, Алане! Дуже некультурно! Точнісінько як Ела! — ображено пирхнув диван, здригнувшись усім своїм шкіряним єством. — Де твоя повага до старших за віком і набагато досвідченіших у питаннях психології предметів? Між іншим, я пам’ятаю ще минулого власника, який плакав на мені через податкові борги й особисті трагедії безлімітної  кредитки у дружини. У мене накопичена колосальна емпатія! 

— А в мені накопичена колосальна втома, що передалася мені спадщиною  за всі покоління відьом! — вигукнула я, перехопивши слизький від напруги правий підлокітник. — Тому помовчіть вже і давайте нарешті дотягнемо ці п’ятдесят кілограмів психологічної допомоги вниз! 

— Ми вже майже донесли… Посто треба було  розкрутити йому відразу ж ніжки, щоб не чіплялися на поручні,  — висловив раціональну думку Алан, намагаючись плечем відштовхнути спинку від стіни. І все ж таки ідея була не самою розумною… Гадки не маю як вантажники несли його на другий поверх. І гадки не маю як це потім робитиму я. Простіше буде залишити його тут жити. — Він аж занадто габаритний…

— Розкрутити мені ноги?! — Лорі видав звук, схожий на скрип незмащених петель і мало не здригнувся в наших руках, додаючи ще більше роботи. — Ти б собі руки відкрутив, раціоналізатор недороблений! Як я виглядатиму на рецепції перед клієнтами? Який авторитет у мене буде, якщо вони побачать мене в такому вигляді?

— Та який до біса може бути авторитет у дивана…? — вилаявся Алан, роблячи різкий рух уперед, щоб не звалитися сходами вниз через потуги ноші. — Що такого життєво необхідного ти робиш…? 

— Людей рятую!

— Від чого ти їх рятуєш? — проскиглила я, відчуваючи, як власні пальці загрозливо ковзають по гладенькій шкірі Лорі, ніби от-от зіскочуть. Ці нещасні сходинки здавалися нескінченними. І наче було мало їх, як в носі безжалісно засвербіло і я знову чхнула, ледь встигаючи перехопити свого особистого психолога за ніжку. — 

— Від нервів! — авторитетно зауважив диван. —  Давно вже час взяти мене штатним робітником і платити мені кошти! Я дарую нелюдям спокій та легкість думки! 

— Щось мені легше думати не стало…  — зауважив тихо Алан, переставляючи ногу на наступну сходинку. Ситуація ускладнювалася тим, що наші сходи в офісі мали витончений спіральний вигин, явно розрахований творцями на граціозних німф або хоча б на компактних відьом, але аж ніяк не на двометрового дерев’яного інтелектуала з манією величі. — Тільки важче з кожною миттю…

— Обережно, там поворот! — вигукнула я, але було пізно.

Ліва ніжка Лорі з гучним тріском звільнилася від затору біля одвірка, але за інерцією весь цей шкіряний монумент різко хитнувся вбік. Алан від несподіванки просто втулився спиною в стіну, а я, втративши опору під ногами, зробила декілька не дуже граціозних кроків назад і м'яко гепнулася дупою прямо на сходинку. Й ніби по команді Лорі, з урочистим скрипом “Рятуйте!” здолав останні сходинки й м'яко в'їхав у хол рецепції. Його пружини видали переможний агонізуючий акорд, а сам він завмер посередині кімнати.

— От бачиш, Алане, я тільки-но значно полегшив твоє життя, — тактовно вставив свої п’ять копійок Лорі, ніби нічого не сталося і це не він впав. — Май трохи більше поваги до істоти, яка проводить з твоєю дівчиною стільки часу та тримає ваші стосунки на своїх сильних плечах.

— Ну подумаєш, ми один раз забулися і лягли на тебе коли цілувалися! Ти що, згадуватимеш це мені до кінця моїх днів? — не витримала  й закотила очі, потираючи постраждалу п’яту точку. І ж злопам’ятний, зараза. — Дві секунди потерпів і вже герой?

— Не герой, а просто невід’ємна частина ваших стосунків, — іронічно зауважив Лорі. — У нас взагалі з вами полігамія.

— Скоріше вже гарем… — видихнув Алан, допомагаючи мені підвестися й витираючи мені спину від пилу. — Де Ела виступає таким собі султаном і має десятки коханців окрім нас з тобою.  Тому змирися, Лорі. Тине те що не перший в списку, ти навіть не третій. У цьому рейтингу, на першому місці стоїть смажена картопля, потім сон, після — я. На четвертому місці — люстра, яка врятувала їй життя. А ти застряг десь між моїм ножем, який обіцяв каструвати кожного хто їй підлиє кави і святими шкарпеточками. 

— Точно гарем… — констатував диван, рипнувши сидінням. — Слухай, Алане, а може ну її? Влаштуємо собі вечір кіно посеред холу. А вона хай їсть свою картоплю смажену. Все одно ж ми не дотягуємо до її рівня.