Розділ №19. Ідеальний працівник

Опинившись у відносній тиші, я важко зітхнула і стомлено впала на своє робоче місце. Якось сьогоднішній ранок не задався ще з вчорашнього…ранку. Події занадто швидко змінювали одна одну  і я зловила себе на думці, що минуле осіннє загострення було таким же божевільним та закінчилося не зовсім приємною кульмінацією в “Тихому домі”. Хотілося вірити, що цьогоріч не буде ніякого маніяка, що вирішить мене отруїти. 

— Про що ти так задумалась…? — запитав Лорі, подаючи голос з боку. Мої очі повільно опустилися на вірного друга, який терпів разом зі мною всі робочі негаразди. Дивовижно, що й він не розвіявся через стільки часу. Ніби Інсанія навмисне залишила його допомагати мені. — І що це за нещасний погляд повний сліз? Що за гад змусив тебе плакати? Ти хоч його прикопала вже?

—  Не встигла ще, — шморгнула носом та дістала зі столу ще одне зілля від алергії. — Якось було шкода нещасну консультантку. Вона ж не знала, що у мене алергія на каву… Та й навіть якби знала, побачивши вимоги Дани Василівни до сукні, точно забула б про неї.

— Повір мені, Ело, забути як раптово забалакала твоя спідня білизна не вдасться, — по-доброму зауважив він, — це неперевершені враження, які назавжди закарбуються у твоїй пам’яті. А якщо пощастить, то залишаться з тобою на все життя. 

— Так, як ти? — поставила риторичне питання й випила зілля. І як сьогодні дожити до вечора? Й бажано нікого не вбити ненароком.  

Нашу розмову раптово перервав черговий дзвінок телефону, але цього разу дзвонив уже Алан. Як відчував, що мені погано. У такі моменти мені здавалося, що він поставив якогось шпигуна, який докладав йому про чергову катастрофу, аби він міг з’явитися наче рятувальник та запобігти масовому впокоєнню жителів Делірії. Шкода, що у нього була своя робота й він не міг сісти на рецепцію замість міс Валорі. 

— Як ти? — почулося в слухавці. Десь на фоні почувся шум кухні та розлючений голос ножа “Не стримуйте мене! Ці гади знову її напоїли кавою! А я обіцяв, що розправлюся з кожним, хто посміє її образити! В нас тут й без того перенаселення! Ще одного загострення алергії ця кухня не переживе!”. — Та тихіше ви! Я Елайни через вас не чую! — чоловік стомлено видихнув повітря й ніжніше додав: — Вибач, тут повний армагедон…

— Я помітила… — тихіше зауважила, не знаючи куди себе діти. От начебто постраждала сторона — я, а жаліються якогось біса — вони. Ніби це вони зараз живуть в режимі автоматичного освіжувача повітря. Безсовісні. — А відкрий мені велику таємницю, Алане… Як так сталося, що я не встигла дійти до роботи, а про мою алергію знає весь наш меблепарк? Ти що, слідкуєш за мною? Чи охоронця приставив якогось? 

— Маніяка місцевого, — веселіше поправив він. — Такого буркотливого, підозрілого, із сорокарічним стажем відловлювання злочинців, повій та місцевих пияк. 

— Маніяка кажеш…? — повторила за ним, вгадуючи в образі єдиний можливий варіант в нинішніх  реаліях Делірії, з яким я нещодавно розпрощалася у весільному салоні. — Ти що, Дані Василівні хабар дав  за те, щоб вона доповідала тобі про мене…?

— Чисто технічно, ти сама його дала, своєю турботою. Тому вона вирішила відплатити турботою на турботу й періодично тепер розповідає про твої справи, аби я вчасно встигав підіймати тобі настій чимось смачненьким. А сьогодні прийшла й винуватим голосом стала казати, що недогледіла тебе і отруїла.Тому, люба, я невдовзі  “прийду до тебе та передам хабаря” від одного кактусного маніяка з величезним відчуттям провини. 

— А я-то думала, звідки ти кожен раз знаєш, коли у мене щось трапляється…? — тихо розсміялася в слухавку. — До речі, а цей твій хабар часом не живий?

— …а має бути? — підозріло перепитав Ал, а я лишень подумки стукнула себе по голові за дурість. Дана Василівна точно не встигла б доповісти про мої пошуки секретарки. І чого я розмріялась? — Вона лише принесла мені в кав’ярню картоплі та сказала підсмажити для тебе. Я поки кидав її на пательню, наче не помітив, щоб шматочки верещали про жорстоке катування в олії. А ти що, встигла її оживити? Я щось пропустив?

— Ні, не пропустив. Міс Валорі просто вивихнула ногу та взяла лікарняний. Тому офіс найближчим часом буде без секретарки. Я, грішним ділом, подумала, що ви знайшли когось на заміну… — чергова хвиля магії вирвалася разом із чханням і я знову закотила очі, витираючи носа серветкою та лаючись на чому світ стоїть. Я стомлено оглянула кабінет, шукаючи хто ж ожив, але на диво простір мовчав. — Нічого, не переймайся за це. Я пошукаю когось на цей час…

— А навіщо тобі когось шукати? У тебе є вкрай компетентний працівник, який без діла стоїть в офісі та жаліється на своє нудне життя. Ми цілком можемо його спустити на перший поверх, аби він зустрічав відвідувачів, — закінчив свою думку Алан із неприхованою теплотою в голосі. — Тобі ж якраз потрібен хтось, хто вміє чітко формулювати думки, не боїться говорити клієнтам усе, що про них думає, і гарантовано не втече з робочого місця. Чудовий варіант.

Я витріщилася на Лорі, який у цю ж секунду демонстративно скрипнув пружинами, висловлюючи всьому всесвіту свій грандіозний протест. А що? Ідея була доволі цікавою та робочою. Половина клієнтів відсіється сама собою. Залишаться лише ті, у кого дійсно є настільки важливі проблеми, що балакучі меблі на їх фоні будуть чимось не суттєвим. 

— Пропонуєш витягнути мого дивана на рецепцію…? — примірялася до цієї думки ще раз, але  спіткнулася об прямолінійність свого колеги. — Боюсь, що він першому ж поважному ельфу скаже все, що думає про його інтелект та анатомічні особливості, а потім ще й прочитає лекцію про те наскільки це не гуманно вирізати візерунки на деревині… Як би у нас ліцензію не забрали через такі махінації з нервами клієнтів…

— Між іншим, я маю повне право на власну думку та вільне вираження поглядів! — обурено буркнув Лорі на весь кабінет так голосно, що мій кулінарний геній чудово почув це через динамік телефону. — Я — елітний шкіряний диван із розвинутою самосвідомістю, а не якась там секретарка! І ніхто не має права переставляти мене з місця на місце без моєї згоди! Особливо на протяг до входу! І тим паче без мотивації!