Розділ №18. Помирайте собі на здоров’я

До чого ж дивовижне це життя. Для когось “щастя” — це розкішна білосніжна спідниця з ельфійськими мереживами, від якої стане серце у половини дівчат в місті через заздрість. Для когось ”щастя” — це строгий, вугільно-чорний шматок цупкої тканини, що вміє буркотіти про марність весільної церемонії та має  бажання спалити цей коштовний мотлох, в якого немає жодної практичної користі. А для мене "щастя" — це не чхати на кожному кроці. 

Добираючись до офісу «Відьминої служби підтримки», я з полегшенням вдихала вологе повітря після дощу. Мій ніс усе ще зрадницьки лоскотало від випитої кави і я морально готувалася до чергового армагедону, який спричине алергія. В в тому, що він буде — сумніватися не доводилося. І навіть випите зілля проти алергії ніяк не допомагало полегшити симптоми. Очі все ще зрадницьки пекло, з носа все ще розливався водоспад, а навколишні речі продовжували нахабно оживати. Добре, що запасів магії вистачало поки накладати на них закляття німоти. 

— Апчхи! — черговий гучний чих відбився луною від фасадів будинків. Я рефлекторно зажмурилася, пригнулася і насторожено озирнулася довкола, очікуючи, що найближчий поштовий ящик зараз почне скаржитися на непідйомні тарифи, а вуличний ліхтар прочитає мені лекцію про шкоду пізніх прогулянок. Проте... панувала тиша. Вулиця мовчала. Навіть сміттєвий бак біля входу, який зазвичай мав неймовірно багатий внутрішній світ, цього разу лише байдуже блищав мокрою кришкою.

«Невже відпустило? Щось занадто швидко…» — недовірливо прижмурилась, витираючи носа хустинкою та заходячи всередину. У коридорі нашого офісу було підозріло тихо. Жодного звичного шелесту паперів, жодних бійок серед клієнтів, спалених коридорів та й самої міс Валорі щось не було видно за її акуратним робочим столом. Для людини, яка зазвичай приходила за пів години до початку робочого дня і вже встигала переставити всі папки за алфавітом, це було надзвичайно дивно. Не встигла я ступити й кроку, як  пролунав дзвінок на рецепції і я вимушено прискорила крок, щоб прийняти виклик.

— «Відьмина служба підтримки», слухаю!

— Е-е-ело! — почувся  розпачливий голос  секретарки, змушуючи мої брови взлетіти до небес. А це ще що за незапланований кінець світу?  — Е-е-лочко! Я сьогодні не прийду-у-у-у!...

— Міс Валорі...?  — від несподіванки я ледь не випустила слухавку й нервово витерла знову ніс. Тільки цього мені не вистачало. Мене що прокляв хтось часом? Знов? Та ж наче нікому дорогу не переходила, в минулому житті диктатором не підпрацьовувала. Чому ж тоді щось погане стаається відразу на усіх фронтах?  —  Ви захворіли...? Що сталося?

— Гірше, Елочко! Набагато гірше! — захлиналася сльозами секретарка, поки на тому кінці слухавки чулися якісь стурбовані голоси. — Я вивихнула ногу, Ело... Уявляєш?! Прямісінько під час побачення спіткнулася об кляту бордюрну плиту та впала... Просто перед цим красенем! На рівному місці!

— Жах... — видихнула, уявляючи собі цю картину. Не найприємніша кінцівка зустрічі. Це ж як треба було замилуватися чоловіком, щоб потрапити в лікарню…? Він що, бог якийсь?  — Вам певно дуже боляче... 

— Мені дуже соромно! — сьорбнула вона, все ще бідкаючись мені на вухо. — Там такий красень був...! А я так падала, що штани з нього стягнула й в ноги йому впала посеред вулиці…

— А він що...? — ніяково уточнила. — Хоч не втік...? Допоміг дістатися до лікарні…?  Чи ваше побачення на тому й закінчилося?

— Моє побачення закінчилося ще на моменті, як той бовдур скинув виклик дружини! Яка сиділа за сусіднім столиком... — ляпнула міс Валорі, остаточно вибиваючи мене з колії. Я на кілька хвилин завмерла, намагаючись скласти шматочки пазлу, але мозок відмовлявся йти на зустріч. 

— Як же ви опинилися у нього в ногах...? — вирішила все ж таки перепитати. Моя секретарка була доволі бойовою, за стільки то років роботи у цій конторі вона навчилася захищатися. Я більше повірила б у те, що вона йому випадково голову відбила, ніж у те, що вона бігла за зрадником і намагалася втримати його.. — Хіба це не він мав би бути на колінах? 

— Та це і був не він! — поспішила мене виправити. — Тому зраднику я вилила на голову склянку кави, якою він мене хотів пригостити. А поки офіціант відтягував його дружину, я побігла з цього недопобачення на роботу. Думала, що ще встигну. А тут якийсь бовдур прямісінько на пішохідному переході дав по газах і мало мене не збив! Ну я чкурнула вперед, зашпортнулася об бордюр і впала в ноги красеню! Ти б бачила його, Ело! Він таки-и-ий…

— Що, красивий...? — з розумінням посміхнулася їй та присіла на край столу, розглядаючи мокрі сліди на підлозі. 

— Як Бог! — зачаровано протягнула вона. — А ще, він відвіз мене на своїй автівці до лікарні та був поруч зі мною весь час, поки лікарі робили обстеження... А я дурепа — навіть номера не попросила! 

— Можливо, ви ще перетнетеся... Ну чого ви...? — спробувала перемкнути  її на іншу тему.  — Краще скажіть мені, що вам лікарі сказали?  Ви хоч нічого не зламали собі? 

У слухавці на кілька секунд запала важка, драматична пауза, під час якої моя  незрівнянна секретарка, здавалося, збирала в кулак усі залишки своєї жіночої гордості. Цікаво, що ж там за красень такий був, що вона зараз переймається через нього замість того, щоб подумати про своє здоров’я та обман на недопобачені? 

— Ні, але ці ізверги в білих халатах вже наклали мені гіпс, Елочко, — схлипнула вона з таким вироком, ніби мовилося про довічне ув’язнення у в’язниці. —  Лікар сказав мінімум три тижні спокою, ніяких навантажень і пересувань без милиць. Я йому кажу — “Я працюю секретарем у психолога! Як я з гіпсом працюватиму?!” А він мені — “А що там працювати? Слухавку і з гіпсом можна піднімати…”

— Ви його хоч цим самим гіпсом не вдарили після цих слів…? — підозріло примружилась, знаючи характер цієї святої жінки. — Лікар там хоч живий?

— Та живий ще, звичайно… Йому ж людей ще лікувати… — мовила міс Валорі, перш ніж гаркнути комусь — “Та помирайте ви собі на здоров'я! Тільки тихіше! Я тут людини не чую через вас!”. — Так от, на чому я там закінчила…?