Розділ №14. Місцева легенда

Святі психи… І де ж вас стільки береться на цьому нещасному маленькому клаптику землі…? От невже вам більше немає де жити…? Я стояла посеред своєї кухні та дивилася на статного лорда у вишуканому костюмі, якому б пасувало їсти якісь делікатеси, а не мою нещасну ковбасу, яку і залишила собі на завтрашній день! Ні, я розумію, що вона чудово знімає стрес, але хто тепер має зняти мій стрес, після такої втрати?! Мій рот вже розтулився, щоб запитати про це, але ніби по команді у квартирі почулась мелодія похоронного маршу і величезні очі інкуба розширилися до гігантських розмірів.

— Це вона! — нажахано схопився інкуб за ковбасу і притулив її до серця. Ну як до серця… До того місця, де воно теоретично колись мало б бути.  — І що мені робити…?

— Тікати через вікно… — тихо буркнув Алан, чудово знаючи наскільки великі плани у мене були на цю нещасну палку ковбаси. Його теплі пальці м’яко стали заспокоювати мене і це напевно єдина причина, чому я не вилаялася. — Прийми вже якось виклик. А то сусіди неправильно зрозуміють твій рингтон. 

Трагічна мелодія продовжувала грати ще якусь мить, аж поки він все ж таки не змилувався над нашими вухами та не прийняв виклик. На гучномовець. Кухонний простір миттєво вибухнув високочастотним, пронизливим вереском, від якого в мене ледь не лопнули барабанні перетинки.

— Нортоне! — пролунав із динаміка нажаханий голос. — Ти уявляєш, де я зараз перебуваю?!

— В дорозі…? — пропищав інкуб, намагаючись закрити вільним вухом синяк під оком, ніби це могло захистити його від ультразвукової хвилі материнської любові. 

— В полі! — прогриміла леді Нортон із такою силою, що кришталева сфера на столі загрозливо завібрувала. — Наш потяг зійшов із рейок, на якомусь богом забутому, проклятому п'ятому залізничному переїзді в Делірії!

— Як в полі…? — ми троє перезирнулися. Я відчула, як у мене сіпнулося ліве око. Зійшов із рейок? Бог ти мій, я звичайно хотіла влаштувати їй шокову терапію, але з не настільки, свята Інсаніє! Вона там хоч жива? — Що сталося? 

— Мій потяг врізався в худобу, ти собі уявляєш?! Прямісінько посеред переїзду! Тому що машиніст побачив кіз в захисних жилетках і подумав, що це люди! — захлиналася жінка від емоцій. — І тепер я стою посеред якогось богом забутого поля, на височенних підборах, тримаю на руках неонового гусака і намагаюся пояснити швидкій допомозі, що я не божевільна! Бейтоне! Ти уявляєш? Я їм кажу, що ногу підвернула через те, що рятувала рожевого гуся з-під колії, а вони мені “Ідіть проспіться, жіночко”! Жіночко! Яка я до біса їм жіночка у свої якихось двісті з гаком років!? 

— Рожевого гуся…? — не втримався Алан і прошепотів, захлинаючись сміхом. Здається, це був той самий момент, коли його ангельська витримка остаточно тріснула по всіх швах. Він швидко затулив рот долонею, але його плечі так засіпалися від беззвучного сміху, що мені здалося, ніби в моїй кухні почався локальний землетрус.

— Нортоне! Ти мене чуєш?! — продовжувала верещати його матінка так, що кришталева сфера на столі, здавалося, от-от розлетиться. — Вона  бігає з гучномовцем і вимагає, щоб машиніст заплатив штраф за моральну травму її кізочок! Забери мене звідси! 

Зв'язок розірвався, залишивши після себе лише коротке шипіння. На кухні запанувала така мовчанка, що було чути, як десь за стіною хропе сусід. Нортон сидів із роззявленим ротом, притискаючи мою нещасну ковбасу до грудей із таким виглядом, ніби це був останній острівець цивілізації в цьому божевільному світі. Певно для нього було забагато новин на сьогодні. 

— Вона певно про тітку Клаву казала... — виснажено простогнала я, впустивши голову на руки й впираючись лобом у дерев'яну стільницю. — Святі психи... Ну чому все в цьому місті обов'язково має зводитися до якогось божевілля…?

— Хто така тітка Клава…? — все ще загальмовано запитав Нортон. — І чому її неонові кози й рожеві гуси перевертають пасажирські потяги…? І головне —  як так сталося, що моя аристократична матінка яка гидується навіть одягу зі старої колекції, тримає  на своїх руках, як рідну дитину якогось гусака…?

— Тітка Клава — це місцева легенда… Вона колишній бойовий медик, а нині єдиний самопроголошений регулювальник руху на п'ятому переїзді, — подав голос Ал, хоча його очі все ще блищали від сміху. Він підійшов до мене зі спини, поклав руки на мої плечі й м'яко почав гладити по спині. — П'ять років тому якийсь п'яний гном на вагонетці збив її улюблену козу. Відтоді вона фарбує їх у всі кольори веселки, одягає на них світловідбивачі заради безпеки її улюбленців.  І тепер кожен транспортний засіб, який не пропускає її кіз на зелене світло, автоматично вирушає в політ до найближчого рівчака. Там ще й такий переїзд специфічний, що можна пів дня під гірку простояти… Жахливе місце…

— Романтика…  — інкуб запекло ковтнув повітря, здається, перебуваючи на межі повноцінного непритомного стану.

— Їдь забирай її, поки тітка Клава не побачила, що твоя матінка її гуся лає... — простогнав Алан. — Вона хоч і доволі специфічна жінка, але за своїх козочок вона повбиває всіх!

— Навіть якщо через нього перекинувся потяг…? 

— Потяг порушив правила дорожнього руху,  — авторитетно відрізала я, підвівши голову від столу і суворо подивившись на лорда. — Бо їхати треба з такою швидкістю, щоб нікого не збити. Для тітки Клави це аргумент першої категорії. І якщо ти приїдеш туди зі своїми  аристократичними претензіями, вона зв'яже твої інкубські кишки у вишуканий бантик, а з твоєї матері зробить опудало для відлякування місцевих тролів. Повір вже мені на слово… Вона — ветеран, Нортоне. Я впевнена, що в неї в городі десь закопаний невеличкий танк, про всяк випадок… 

Нортон завмер. Видно, його аристократичний мозок, звиклий до світських раутів та вишуканих інтриг, просто відмовлявся обробляти інформацію про те, що якась бабця з неоновим зоопарком становить більшу загрозу для його роду, ніж весь склад Делірійського суду.