Розділ №9. Особисте життя

Варто було містеру Вулфу покинути кабінет, як на порозі з’явився Алан Хоум власною персоною та притулився чолом до дверної рами. Його спокуслива постать після божевільного робочого дня виглядала напрочуд привабливо, тому я повільно здійнялася з нагрітого місця та стала підбиратися ближче. На витонченому аристократичному обличчі з’явилася м’яка посмішка й він  стомлено прикрив очі, дозволяючи мені просто милуватися ним. Його сорочка була звично розстебнута на кілька верхніх ґудзиків, рукави підкочені до ліктів, оголюючи міцні передпліччя на яких виднілися вени. Він виглядав так, ніби сам щойно відбивався від натовпу голодних орків, але його погляд, спрямований на мене, залишався незмінно ніжним і глибоким.

— Міс Мортал, мені терміново потрібна ваша допомога, —  прозвучав його голос в тиші кабінету, від чого по моїй спині миттєво пробіг табун приємних мурашок.

— Яка ж, містере Хоум? — відповіла йому, наближаючись впритул. 

Мої руки інстинктивно потягнулися до коміра його сорочки, розгладжуючи невидимі зморшки на тканині. Я відчувала тепло його тіла крізь тонку матерію, і від цього дихання стало трохи поверхневим. Він подався вперед, скорочуючи ті жалюгідні міліметри, що ще залишалися між нами. Міцні  руки м’яко лягли мені на талію, притягуючи до себе з такою впевненістю, що в мене ледь не підкосилися коліна.

— Психологічна, — прошепотів він мені в губи, обпалюючи шкіру гарячим подихом. Його великі пальці повільно, майже гіпнотично погладжували мій поперек, змушуючи забути про всі правила професійної етики. — Так вже сталося, що я ніяк не можу побути зі своєю коханою наодинці, й мені весь час мариться, що нас застукають, як злочинців. От що з цим робити, міс Мортал...?

Свята Інсаніє, якщо ця жінка нагорі зараз бачила нас, то точно мала б занотувати цей момент і дати нам трохи часу побути нарешті разом без всіляких порятунків чужих мізків, а то ми от-от свої втратимо. Увесь мій професіоналізм, усі ті розумні поради, які я роздавала клієнтам протягом дня, розлетілися на атоми. Залишилося лише нестерпне бажання торкатися його, відчувати його смак і забути про весь світ хоча б на кілька жалюгідних хвилин. Тому я рішуче обійняла його та прошепотіла в губи:

— Ігнорувати. 

Алан не змусив себе чекати. Його губи накрили мої з такою пристрастю, що я миттєво втратила зв'язок із реальністю, розчиняючись в ніжності. Здавалося, наче він теж чекав цього цілісінький день, рахуючи хвилини, поки його божевільні відвідувачі пили каву, а мої — виливали мені душу. Я запустила пальці в його густе, злегка розпатлане волосся, притягуючи його ще ближче, відповідаючи на поцілунок з не меншим запалом. Гарячі руки ковзнули по моїй спині, міцно стискаючи, і я відчула, як він робить крок уперед, змушуючи мене задкувати вглиб кабінету. 

Ми рухалися наосліп, не розриваючи поцілунку, аж поки моя спина раптом не наштовхнулася на край масивного робочого столу. Алан, не відриваючись від моїх губ, легко підхопив мене за стегна й посадив на стільницю. Стос паперів із порожніми бланками конфіденційності з тихим шелестом полетів на підлогу наче осіннє листя за вікном. Я інстинктивно обплела його талію ногами, притягуючи ближче в простір між своїми колінами. М’які  долоні лягли мені на шию,  великі пальці ніжно пестили лінію щелепи, поки губи спускалися нижче, залишаючи гарячі поцілунки на моїй шиї.

Мої пальці вже потягнулися до його сорочки, коли  зі сторони відчинених дверей почулося холодне, ідеально поставлене й до болю знайоме тактовне покашлювання.

— Я, звичайно, все розумію, але я попросив би вас ігнорувати мене в іншому місці, — зауважив Лорі, змушуючи нас обох завмерти. А потім на всяк випадок додав:, — Там, де я б теж міг вас ігнорувати з чистою совістю.

— З яких це пір у диванів є совість…? — мало не простогнав ображено Ал і опустив чоло на моє плече, намагаючись перевести дихання. Ніколи не думала, що цілувати когось виявиться настільки важко. 

— Я, між іншим, цілих п’ять хвилин тактовно мовчав, сподіваючись на те, що ви згадаєте про мене. Так що в мене вона є. Але вже вибачте, я якось не готовий розглядати вас з такого ракурсу. Й тим паче не готовий відчувати ваше “кохання” на собі, якщо ви часом надумаєте зі столу перебратися на мене… — пробуркотів він, поки Ал сопів мені в шию від цієї тиради. — Знайдіть вже собі якесь затишне місце без свідків…які б потім не давали вам порад в процесі. 

— Як ти…? — не втрималася вже я. 

Святі психи, ну за що мені це покарання?! Я повільно відсторонилася від Алана, відчуваючи, як мої щоки палають.  От серйозно, якщо хтось у минулому житті просто грішив, то я, напевно, влаштовувала справжній геноцид магічних створінь, якщо в цьому житті мені дістався цей дар та  диван із моральними принципами старої діви! Ніколи не звикну до цих тирад…

— А що я? Це ви почали тут цілуватися…!  Я, між іншим, турбуюсь про ваш психологічний стан і гігієну праці! — обурено скрипнув пружинами диван, ніби я його щойно звинуватила в державній зраді. — Я б точно не втримався, побачивши голу дупу Алана, а в нього була б моральна травма на все життя! Він у тебе хоч зі сталевою нервовою системою, але у його “пружинки” нервова система може бути не така міцна! 

— Лорі, ти не міг би помовчати хоча б п'ять хвилин…? — виснажено простогнала я, злазячи зі свого багатостраждального столу, який, дякувати Інсанії, ще не навчився коментувати мою вагу чи особисте життя. — Я не готова обговорювати з тобою “пружинку” Алана, щоб тебе! Краще про свої пружинки подумай!

— А я про свої теж думаю! — обурився диван, а я закрила обличчя долонями тільки б не побачити вираз обличчя Ала, який певно мріяв віддати це високоморальне чудовисько на дрова. — Якщо я побачу тебе в непристойному вигляді, то  вигорю прямо на робочому місці від сорому!  І хто тоді буде вислуховувати твоїх депресивних клієнтів? Я ще хочу розкішну старість зустріти, а не бути списаним на смітник через вашу гормональну гіперактивність!