Розділ №8. Я твоя доля і я линяю

Не встиг Амадей Лоріус остаточно отямитися від жахіть весільного шопінгу та заспокоїти свої настрахані нерви, як двері кабінету знову відчинилися з таким гуркотом, що я навіть наморщилась. Ще один нервовий перевертень. От наче до повного місяця ще далеко, а розвелося їх як бліх на дупі вуличного пса. Метафора така собі, але судячи з розлюченого погляду чергового клієнта — у цього їх теж вистачало. В голові.

— Добрий день, — доброзичливо привіталася та навіть не смикнула оком. І не таких бачила… Тільки  б не кричав, бо в моїй черепній коробочці теж жителі завелися й влаштували дискотеку. Після Амадея ніяк не минав головний біль. 

— Для кого це він “добрий”? — з викликом буркнув чоловік та сів на стілець навпроти мене. — Він просто жахливий! І життя це — жахливе. І погода — теж жахлива! Все жахливе та божевільне!

— Навіть сперечатися не буду, — прошепотіла собі під ніс, погоджуючись. Пальці швиденько розблокували екран планшета і я побачила ім’я нового клієнта — “Ендрю Вулф”. Я мовчки дістала зі столу готовий бланк конфіденційності та посунула його вперед.  — Що вас привело до мене, містере Вульф? 

— Ненависть до своєї тваринної іпостасі, — відказав він та з такою силою натиснув на ручку, що випадково проткнув аркуш. Таке відчуття, що ці контракти варто було писати на металі. От скільки можна дірявити мій нещасний стіл…! — Мені сказали, що ви можете розв'язати усі проблеми нелюдів. Мені треба, щоб ви позбулися мене. 

— І хто ж це такий розумний вам це сказав…? — подумки напружилась, намагаючись знайти винуватця. Це для кого ж я така кровожерлива, що він роздає мої візитки, як найманця…? Не так сильно я вже й виношу мізки, щоб заробити таку репутацію… — Я не вбиваю нелюдів. Гадаю, що ви помилилися з фахівцем. 

— Мене не цікавить вбивство. Мені треба аби ви позбулися моєї  тваринної сутності! — гаркнув він, перш ніж його пальці перетворилися на кігті на кілька секунд й він розпачливо здійняв погляд на стелю та вилаявся: — Ненавиджу це!  Свята Інсаніє, та щоб ти провалилася з такими дарами! Та щоб ти пізнала всі кола пекла і страждала цілу вічність!

Мій погляд повільно здійнявся угору і на губах з’явилася нервова посмішка. Не дарма кажуть в народі, що собаки мають гарну інтуїцію… Он, вичислив кабінет Інсанії, наче знав, що вона сидить там й  готує звіт для гном’ячої бухгалтерії. І як з таким чуттям можна було жалітися…? Йому б білети в лотереї тягнути, а не сидіти тут…

— Щось мені підказує, що богиня вас чудово чує, але як і я — не зовсім розуміє для чого ви сюди прийшли. Власне, з чого б це вам позбуватися тваринної сутності у вашому віці…? — поцікавилася, намагаючись таки зрозуміти запит. На вигляд містеру Вулфу було років під тридцять. За стільки часу перевертні приймали якось своє роздвоєння особистості. 

— З того, що у моєї істинної пари алергія на шерсть! — не втримався вовк та все ж таки гаркнув знову. — І мені вартує гігантських зусиль, щоб не перекинутися у вовка в ті лічені хвилини, які ми з нею проводимо поруч! От як можна було вигадати таку долю перевертню?! 

— Гадки не маю, — прошепотіла, згадуючи свій “дар” від цієї святої жінки. Напевно, це був той випадок, коли краще було б взагалі нічого не дарувати. Але що вже маємо, то маємо. — А як ваша дівчина ставиться до того, що у неї на вас алергія…?

— Ніяк не ставиться, бо вона… не знає, — пробурмотів Ендрю, раптом різко зменшивши гучність і втупившись поглядом на руки з кігтями. Грізний хижак виглядав так жалібно, що нагадував більше ображеного хаскі, якому наказали сидіти на місці, поки всі інші бігали. Я мовчки витріщилася на нього, намагаючись перетравити почуте. — Я не наважився їй сказати…

— Тобто… як це — не знає? — обережно перепитала я, відчуваючи, як мій власний мозок починає плавитися від логіки цього всесвіту. — Ви зустрічаєтеся з істинною парою, але вона досі не здогадується, що ви — пухнастий лісовий хижак із приступом хронічної незграбності?

— А як ви собі це уявляєте?! — знову спалахнув він, змахнувши рукою так різко, що зі столу ледь не полетів проколотий договір. — «Привіт, сонечко, я твоя доля і я линяю сильніше за золотавого ретривера весною. Що поробиш, свята Інсанія остаточно збожеволіла і ми приречені страждати все своє життя в перервах між тим, як я буду битись головою об стіну, а ти — захлинатися антигістамінними»? Вона ж педіатр! Почувши подібну тираду, вона  викличе мені психіатричну бригаду раніше, ніж я встигну хоч щось пояснити!

— І що ж ви робите щоразу, коли під час зустрічі у вас починається… скажімо так, весняне загострення клітинної пам'яті? — поцікавилася я, ледь стримуючи посмішку. Екран мого телефону на мить засвітився і на екрані висвітилося повідомлення “Годі мене згадувати незлим, тихим словом! Це витвір мистецтва Арани, а не мій. Я ще не настільки божевільна”. Схоже, їй таки на горі гикалося. — Навряд у вас настільки гарна витримка, щоб постійно контролювати свою іпостась… У вас доволі… Важке життя для цього. 

— Тікаю… — чесно зізнався Ендрю, закриваючи обличчя долонями. — Щойно чую перші симптоми та її легке чхання — зриваюся з місця з криком про термінові справи. Уявляєте, як на неї дивляться люди, коли бачать як від неї тікає двометровий силач? Вони певно думають, що вона тиран у спідниці, а я — навіжений. От що мені робити з цим…?

— Для початку, напишіть мені номер вашої поштової скрині, щоб я завтра вислала вам ліки з блокатором магії. А потім, пропоную вам як мінімум зізнатися їй про вашу сутність. На брехні далеко не поїдеш, — розвела руками. — Навіть якщо ви все життя будете жити із заблокованою магією, вам все одно доведеться познайомити її зі своїм кланом. 

— Це ж буде чисте самогубство… — на мить скам’янів він. Певно так далеко у своїй голові він ще не планував ці стосунки. — Ми не переживемо знайомство з родичами…

— Не хвилюйтеся, так всі кажуть… — відказала йому, — Власне, багато істот не люблять сімейні посиденьки й тим паче гостювання родичів. А у вас буде цілком пристойне виправдання, щоб уникати подібних ситуацій на абсолютно законних правах.