Розділ №7. Особиста трагедія

Осіння Делірія за вікном мого кабінету переливалася всіма відтінками золота, плавно переходячи в депресивний сірий дощ. Здавалося б, середина робочого дня мала йти за звичним графіком: черговий нелюд із розхитаними нервами, міцний чай та незмінний скрип улюбленого дивана. Але не тут-то було. Свята Інсанія, очевидно, вирішила перевірити на міцність не лише моїх клієнтів, а й мою секретарку, яка раптово з’явилася на порозі кабінету. 

— Елайночко, сонечко, ти зобов’язана мене врятувати! — затараторила вона, роблячи крок уперед. — Просто зобов’язана!

— Звісно, міс Валорі, — обережно відповіла я, відкладаючи блокнот. — Щось трапилося на ресепшені? Хтось із клієнтів знову підпалив рецепцію…? Чи затопив…? Чи, можливо, знову хтось десь ожив…?

— Гірше… Набагато гірше… Мене запросили на побачення! Друге! Сьогодні! А я зовсім не готова! — міс Валорі схвильовано притиснула руки до грудей. — Елайно, ти ж розумієш, що я не можу пропустити такий шанс? Може це моя остання нагода на влаштування особистого життя! А я сиджу тут і мирю змій на голові клієнтки, щоб вони не пересварилися в черзі!  

— Не маю нічого проти вашого особистого життя, — м'яко кивнула я, дивлячись на її збуджений вигляд. — Але чим вам можу допомогти я? 

— Ну… — вона затьмарено опустила очі, а потім благально подивилася на мене. — Чи можу я відпроситися на годинку раніше? Ну, будь ласка, Елайночко! Моє жіноче щастя буквально висить на останній нервовій клітині, і якщо я зараз туди не піду, той красень  вирішить, що я передумала або пішла рятувати чергового перевертня від депресії!

— Йому не завадить, хай знає, яка ви чудова, — по-доброму посміхнулася їй. — Особистий психолог ще нікому не завадив. Особливо з нинішніми цінами на ці послуги.

— Та ти що… Який там до біса психолог? — зачаровано завмерла вона, радісно кліпаючи очима. — Він такий… Ідеальний! Виважений! Красивий…! Я таких раніше лише в книжках бачила…

— В яких…? — обережно поцікавилася, згадуючи, що міс Валорі фанатка кривавих трилерів. Ще й таких, щоб прям масово всіх вбивали з особливою жорстокістю. Віддати її в руки до одного з таких маніяків якось не дуже хотілося. Вона у мене одна така… Терпляча. 

Дивлячись на її замріяне обличчя я вже хотіла було погодитися — врешті-решт, мої працівники теж мають право на особисте життя, а суворий контроль ще нікого щасливим не зробив, — як раптом у коридорі почулися знайомі важкі кроки, що супроводжувалися тривожним буркотінням. Двері розчинилися ширше, і в кабінет практично ввалився Амадей Лоріус із шаленим поглядом. 

— А ви куди це…? — тільки й встигла вона зустріти слідчого своїми мужніми грудьми й шаленим поглядом. 

— Сюди це, — буркнув нещасний, впираючись в мене поглядом та продовжуючи думку. — А вам на побачення треба було. от і йдіть собі.

— Та ж як я…? 

— Ідіть собі, міс Валорі, — доброзичливо хитнула головою, розуміючи, що розмова з майбутнім нареченим може затягнутися.А занадто вже шалені очі в нього було. Цікаво, що там вже Дана Василівна встигла сказати йому зранку…  — Проведіть гарно свій вечір, а я тут сама впораюсь…

Повторювати двічі не довелося і моя колега по нещастю добросовісно погрозила пальчиком слідчому та в ту з мить мало не телепортувалася з кабінету. Напевно, це був перший раз на моїй пам’яті, коли вона настільки оперативно виконувала доручене їй. Ось вам справжня “мотивація” для самовпевненості, а не ці всі безглузді курси на тему “Як відкрити в собі справжню пантеру?”. Бо що? Правильно! Самовпевненість надає не якась ілюзорна маячня, а цілком реальна людина, для якої ти цілий всесвіт. Ну, або ж причина особистої трагедії, як у випадку з Амадеєм. 

— Що сталося, містер Лоріус? — стомлено підняла брови.  — Невже ви таки передумали одружуватися? Чи може…?

— Що за дурні думки, Елайно…? — Амадей схопився руками за край стільця та виснажено сів. — Я не здамся без бою…! Навіть якщо настане кінець світу, я все одно одружусь з цією нестерпною святою жінкою!

— Вже непогано… — пробурмотіла собі під ніс, сідаючи навпроти нього. — Тоді чому вас такий вигляд, ніби вас змусили всі зошити у світі перекреслити з лінійки в клітинку? 

— Тому що  ми весь ранок намагаємося вибрати їй весільне плаття. Весь ранок, Елайно! Вона відкинула вже сорок вісім варіантів!  І знаєш, чого? “Бо біла сукня — це ознака невинності”, а у неї з невинного лише свіжо очищена судова справа за побиття п’яниць та кристально чиста база даних, яку я особисто стирав, — процитував нещасний. —  Вона не хоче слухати жодних порад і її взагалі нічого не влаштовує!

— Ну, знаєте, для жінки вибір сукні — це сакральний момент… — почала була я, але Амадей перебив мене на півслові, вкрай емоційно жестикулюючи:

— Сакральний момент…? Та їй жодне не сподобалося! Хоча я був згоден на будь-яке плаття з асортименту!

— То може їй потрібне плаття не з того асортименту? Чи взагалі — не плаття? — м’яко підвела його до думки, на яку баба Дано певно натякала йому весь день. — Не обов’язково ж одружуватися в білій сукні.

— Як це…? — аж завмер чоловік. Певно в його тендітній психіці слідчого, який звик до вбивць, не вкладалися подібні натяки. — Хіба весільні плаття бувають не білі…?

— Амадею, от скажіть мені, ви для чого захотіли святкування влаштувати? — вирішила зайти здалеку. 

— Хотів, щоб моя Даночка була щасливою… 

— От і дайте їй бути щасливою!  — переможно вигукнула. — І згадайте нарешті, що щастя для Дани Василівни означає зовсім не те що для інших жінок. Я ладна битися об заклад, що вона вам про це натякала не один раз за сьогодні. 

— І що ж мені зараз робити?

— Подзвонити їй та сказати, що ви будете раді одружитися з нею навіть у маскувальній сітці, якщо це зробить її щасливою, — підказала йому, помічаючи як око слідчого  м’яко смикнулося.  — Тільки не забувайте тримайте впевнений вираз обличчя при цьому… І краще не повторюйте особисто… Бо якщо ваше око смикнеться при ній, вона вам його точно пришиє… Щоб не сумнівалися більше… Жодною частиною тіла…