Розділ №5. Зразкові меблі

Випровадивши окриленого ілюзіоніста, я впала на Лорі, розкинувши руки в сторони. Диван невдоволено крякнув, але цього разу промовчав, мабуть, досі відходячи від ілюзорної прірви, яка ледь не поглинула його шкіряну душу. Свята Інсаніє, якщо мій робочий день починається з того, що клієнт ледь не влаштовує локальний кінець світу, то що буде далі? 

Наступною в моєму списку глобальних катастроф стояла організація весілля для баби Дани. Я зітхнула, дістала з сумки її зловісний зошит на дев'яносто шість аркушів, де гості були розписані за рівнем небезпеки, і рішуче попрямувала до «Тихого дому». Якщо хтось і міг полегшити цю нездійсненну місію, то це лише Алан Хоум зі своїм феноменальним терпінням.

Вулиці Делірії зустріли мене прохолодним осіннім вітром. Жовте листя кружляло в повітрі, падаючи на бруківку, поки перехожі куталися в теплі шарфи. Я йшла знайомим маршрутом, прокручуючи в голові, як саме маю повідомити Алану, що його затишна кав'ярня скоро перетвориться на місце зльоту колишніх розвідників, слідчих, метаморфів та, можливо, пари-трійки професійних кілерів на пенсії. Добре, що мій меблепарк доволі такий мертвий і навіть якщо хтось із гостей влаштує стрілянину від страху, то це його не розвіє. 

Варто мені було підійти до знайомих дверей, як Олівія радісно закричала на всю залу:

— Елайночко! Нарешті! А ми тут уже зачекалися на тебе.  Заходь швидше, Алан там зранку торт з вишнею пече, аромат такий, що в мене аж петлі зводить!

— Привіт, Олівіє, — усміхнулася я, переступаючи поріг. — Сподіваюся, ви тут клієнтів не дуже лякаєте?

— Ми? Та ми зразкові меблі! Ти що! — обурилася барна стійка, щойно я зайшла до зали. — Я ще  навіть жодному відвідувачу не  додала коньяку в ранкову каву! Ну, майже жодному. Лише тому ельфу з нервовим тиком, але йому справді треба було! Його діти в школі вітали з днем народження і за вуха двісті тридцять разів тягали. Як тут не налити?

— Тепер хоч ясно чому в ельфів довгі вуха... — пробурмотіла собі під ніс, здригаючись від уявної картинки. — За шістсот-то років життя, дивно що взагалі не відірвали...

Почувши загальний шум, Алан вийшов з кухні, витираючи руки об білосніжний рушник. Його сірі очі миттєво потеплішали, коли він побачив мене. У своїй звичній сорочці з підкоченими рукавами та фірмовому фартуху він виглядав настільки затишно, що мені раптом захотілося просто сісти в куточку, загорнутися в плед і дивитися на нього, забувши про всіх нелюдів Делірії разом узятих.

— Ти сьогодні рано, — він підійшов ближче, залишаючи поцілунок на моєму лобі та приємний шлейф кориці з шоколадом. — Щось трапилося? Чи просто скучила? 

— І перше, і друге, — чесно зізналася я, сідаючи з ним за найближчий столик. — Пам'ятаєш Дану Василівну? 

— Важко забути жінку, яка минулого разу розглядала мої кекси так, ніби в них закладено вибухівку.  Вона з містером Амадеєм періодично ходить сюди на побачення? — усміхнувся він, залишаючи на столі невеличке тістечко й посуваючи в мій бік. Але помітивши мій стурбований вираз обличчя, миттєво схопив мене за руку та  перепитав. — А що з нею? Невже вона...?

— Та ти що, вона ще нас переживе! — посміхнулася йому, розглядаючи смакоту. — Хоча, гадаю вона б не відмовилася піти на той світ раніше. Амадей зробив їй пропозицію й вона попросила допомогти їй з організацією весілля. 

— Так це ж чудово...? — підозріло протягнув чоловік. 

— Чудово.  Але є одна мале-е-енька проблема, — Ал здивовано підняв брови, але промовчав, чекаючи на продовження. Я поклала на стіл зошит та приречено посунула до нього таблицю. — Вона не довіряє жодному ресторану в місті. Окрім... твого. 

У кав'ярні запанувала мертва тиша. Навіть Люся перестала дзвеніти келихами. Алан повільно перевів погляд із мене на зошит, потім знову на мене. Потім на Люсю, яка аж завмерла від подиву. Слідом на весь свій живий меблепарк й знову на мене. Певно очікував, що я жартую. 

— Ти хочеш сказати, що колишня агентура збирається святкувати весілля у моїй кав'ярні? З моїм... — він багатозначно обвів рукою приміщення, де кожен предмет мав власну думку, — специфічним інтер'єром...? Побійся Інсанії, Елайно... Вони хоч і старі агенти, але в них серце стане лише від однієї Люсі, яка під її фірмову каву повитягує з них секретну інформацію. Вони ж мені всі меблі перестріляють...

— Ура! Весілля! — раптом заволала Люся так голосно, що кілька відвідувачів у кутку ледь не похлинулися кавою. І ж почула через пів зали! Ще й сповістила про це всіх інших… — Народ!  У нас буде весілля! Баба Дана з Амадейчиком нарешті одружуються! Нарешті можна буде розійтися з напоями! 

— Це —  кінець, —  приречено констатував факт килимок біля входу. — А можна мене повісити не на стіну, а в принципі? 

— Не можна! — відрізала Люсі, цокаючи бокалами. — Я організую конкурс на найміцнішу печінку і ти мені для нього будеш потрібен! 

— Щоб вони блювали на мене, а не на підлогу? — буркнув килимок, поки я посміхалася Алану, щиро сподіваючись, що він і це зможе пережити. Схоже, нашому меблепарку ідея сподобалася більше ніж мені. — Ти мене зовсім не любиш? Ело!!! Вона мене вижити хоче! Забери мене до себе до дому! 

— Та ні за що! — не втримався вже Алан і здійнявся зі свого місця. — Мені вистачало питати дозволу на поцілунки в шкарпеток, і я не готовий знову просити дозволу ще у когось. Не псуйте нам особисте життя. 

— Е-е-елочко! — сльозно покликав Арчі. — Ти це чула? Він сказав, що я псую ваше особисте життя! Як я можу псувати те, чого немає? 

— Тому і немає, бо вас багато, — стомлено потер він перенісся, а я подумки погодилась. Останнім часом у нас дійсно майже не було часу, щоб побути наодинці. Його квартиру затопило, а моя через балакучий фонтан тепер відома всій Делірії. — Але то таке... На чому ми там зупинилися? 

— На тому, чи ти даєш дозвіл провести весілля тут, — нагадала йому, торкаючись теплої долоні. — Поки всіх  деталей ще не знаю, але гадаю це буде звичайне скромне весілля. Коротенька церемонія та застілля.