Розділ №4. Я — диван!

Святі психи! От ніби звичайна робота — сиди та слухай, а фактично… Сиди та слухай, поки тонеш у власному кабінеті, а на фоні тремтить зляканий диван. Не так я собі уявляла початок робочого дня… Ой не так…!  Та й помирати якось було рано — ні  з весіллям не допомогла, ні заповіт не написала на свій меблепарк.  Маркус Вейн стояв посеред кімнати, схопившись руками за голову, поки його магія продовжувала виходити з-під контролю, розливаючись по підлозі темними, каламутними хвилями.

— Я не можу розчарувати їх... Я маю працювати! — бурмотів він, як заведений, хитаючись з боку в бік, поки він сам перетворювався на пісок та розсипався на частинки. Його підсвідомість, доведена до межі депресією та перевтомою, почала транслювати його внутрішній стан на навколишній простір.

Стіни мого кабінету почали розчинятися разом з навколишніми предметами. Шпалери потекли вниз сірими струмками. Підлога під ногами стала прозорою, а під нею розверзлася глибока, бездонна чорна прірва. Я чудово розуміла, що це лише ілюзія, майстерна і дуже сильна, але мозок це не цікавило. Відчуття падіння було настільки реальним, що я інстинктивно вчепилася в край столу. Але якщо я, як психолог, ще могла тримати себе в руках, то дехто в моєму кабінеті не мав такої витримки.

— Святі подушечки! Це що ж таке робиться! — пролунав несамовитий, відчайдушний крик знизу, від якого Маркус спантеличено здригнувся і різко опустив руки. Його ілюзорна прірва на мить зависла, не витримавши цілком реального балакучого дивану. — Я не готовий ще помирати! Мені ж ще стільки задів треба дослідити для наукової роботи! А якщо я їх більше не побачу?! Тобто… Не почую?! Тобто не помацаю?! 

— Х-хто це кричить? — злякано запитав ілюзіоніст, з жахом озираючись по сторонах. У його бездонній пустці явно не було передбачено сторонніх голосів. Принаймні чужих. 

— Зроби що-небудь, жінко! — заволав диван Лорі, підскакуючи на своїх чотирьох ніжках та намагаючись зібрати себе по частинах. Маркус настільки правдоподібно розщеплював простір, що мій нещасний колега зараз бачив, як з нього всі пружинки вилітають та розчиняються.  — Я ще надто молодий, щоб ось так розчинятися в чужих сідницях! Я ще навіть жодного разу не стояв у королівському палаці! На мені сиділи лише розтовстілі тролі та психовані маги! Я вимагаю розкішної старості, а не падіння в екзистенційну кризу цього нещасного трудоголіка!

Очі Маркуса Вейна округлилися до розмірів блюдець. Він подивився на мене, потім на шкіряний диван, який судомно перебирав ніжками, намагаючись «втекти» від безодні. Певно, до такого в школі для ілюзіоністів вони не доходили, бо кілька секунд чоловік свято вірив, що це його психіка з ним жартує, підкидаючи голоси немов при шизофренії. Але чи то він ще розумів на якій стадії знаходиться, чи то змирився, що для такого його фантазія ніколи не доросте, але він зрештою зробив цілком логічний висновок:

— В-ваш диван... говорить? — прошепотів ілюзіоніст. Від шоку його концентрація розірвалася й чорна прірва миттєво зникла. Стіни кабінету повернулися на свої місця, а Лорі з полегшенням гепнувся на паркет, важко поскрипуючи пружинами. Ладна була поклястися, що якби він мав серце, то точно схопився б за нього.  — Мені не здалося…?

— Не здалося! — пробурмотів Лорі. — Я мало дар мовлення не втратив, як побачив, що мої пружинки повистрелювали, та ще й не вам у дупу! Ще одна така витівка, Ело,  і я напишу скаргу до профспілки меблів. Так і знай! Це ще що за неправильна експлуатація? То палять, то топлять, а це на атоми розщеплювати надумали! Ви що, не могли знайти приємнішого способу познущатися з себе?! Хоч так, щоб інші не страждали! 

— Він живий…? — Маркус повільно осів назад на диван, абсолютно не звертаючи уваги на обурене скрипіння під собою. Сильний шок подіяв на його виснажений мозок краще за будь-яке заспокійливе й повернув до тями. — У вас живий диван…?

— Не зовсім, пане Вейн, — спокійно відповіла я, сідаючи навпроти. —  Моя родова магія інколи прив’язує до предметів душі.  Не найприємніший дар у світі, але маємо, що маємо. Як бачите, у кожного з нас є свої труднощі. Мій диван боїться смерті й заможних сідниць, а ви боїтеся дати собі відпочити, бо люди думатимуть, що ви скиглите. Це цілком нормально, у кожного з нас свої страхи.

— І як ваш диван бореться зі страхом людей, які йому неприємні...? — тихіше запитав він, чи то намагаючись змиритися з думкою, що Лорі говорить, чи то намагаючись не подати вигляду, що злякався. 

— Даю їм пружинами в зад, — вставив своїх п'ять копійок мій помічник. — Я занадто ціную своє життя, щоб терпіти чийсь нахабний зад, який не поважатиме мене. 

— А якщо ви зробите комусь цим боляче? — кліпнув він очима. 

— Якщо…? — повторив диван та аж за скрипів від образи. — Я точно зроблю їм боляче! Так зроблю, щоб тиждень не могли сідати нікуди окрім подушки! 

— І вам не шкода їх…?

— А їм мене було шкода, коли вони мене ображали?  Чи може вони там в куточку в Ели плакали, від того, як витирали свої брудні руки об мене? Чи може вони  з вікон кидалися від почуття провини? — завівся Лорі, згадуючи величезну клієнтську базу та своє бурхливе особисте життя. І для чого я тут сиджу? Він і сам міг би поговорити з ним. — Ану, повторюйте за мною. Я — особистість! 

— Що...?

— Не переймайтеся, мій диван поганому не навчить... — махнула рукою. Видно Лорі для нього більшим авторитетом буде. — Спробуйте, спробуйте...

— Я... особистість? — невпевнено вичавив чоловік. У Лорі й те було більше впевненості, що він жива людина. 

— Я — не килимок для витирання брудних чобіт! — гаркнув Лорі так, що його шкіряна оббивка напружилася. — Ну! Повторюйте! І впевненіше, пане Вейн, впевненіше! 

— Я... не килимок... — Маркус кліпнув, ще раз обвів поглядом кімнату, ніби шукаючи підтвердження, що не з'їхав з глузду остаточно, і, зітхнувши, вимовив трохи твердіше: — Я не килимок для витирання чобіт.

— Вже краще! — схвально рипнув диван. — А тепер послухайте... Я — диван! Моє пряме призначення — щоб на мені сиділи. Але якщо в мене зламається ніжка, я не буду вдавати, що все добре, поки якийсь товстодупий орк не розчавить мене на тріски! Я скину його до бісової матері! Бо мені потрібен ремонт! І ви, пане Вейн, справжній диван.  Чуєте? Ви заслуговуєте на відпочинок та на повагу! Тому повторюйте знову. Я — особистість!