Розділ №3. Ідеальний чоловік

Святі психи! Хто б міг подумати, що серед побутового божевілля, мій список справ поповниться організацією свята? Гадки не маю, чому люди вирішують робити повноцінне весілля, але глянувши лише одним оком на список Дани Василівни я щиро зраділа, що ця участь спонукатиме не мене. Напевно моя нервова система ще занадто тендітна, щоб витримати все це жахіття, яке звуть «найкращим днем у житті». До того ж моя алергія на каву все ще періодично давала про себе знати, і я боялася, що якщо чхну під час обіцянок молодят, то ожилий вівтар переб'є священника і почне скаржитися на молодят які по десять раз в рік одружуються та розлучаються. 

Від однієї цієї  картинки по моїй шкірі майнув неприємний холодок і я вирішила відкласти зошит Дани Василівни до кращих часів на край свого новенького, ще не потрощеного клієнтами столу. Аж не віриться, що за стільки часу ще ніхто його не спалив, не втопив та не розбив! Я з насолодою зробила ковток м'ятного чаю та обвела його поглядом. Лорі піді мною м'яко скрипнув пружинами. Останнім часом він став набагато спокійнішим, можливо, тому що Наріна Волман зі своїм чоловіком більше не влаштовували тут боїв без правил, а можливо, він просто економив сили для осіннього загострення.

 Стрілка бабусиного годинника плавно наблизилася до одинадцятої ранку, і у двері невпевнено постукали. Навіть не постукали, а якось приречено пошкреблися, ніби там стояв не клієнт, а хтось, кого вели щонайменше на страту й він всіма силами намагався відтягнути цей момент. 

— Заходьте, відчинено! — крикнула я, відставляючи чашку.

 Двері повільно прочинилися, й до кабінету ввійшов виснажений  чоловік. Сказати, що він мав поганий вигляд — нічого не сказати. Це був еталонний приклад того, як виглядає живий труп на ранній стадії розкладу. Високий, худорлявий, з тьмяним темним волоссям. Під його красивими сірими очима залягли такі глибокі чорні тіні, що в них можна було ховати контрабанду. Хоча такі люди точно не займаються подібними справами. Вони навіть з ліжка особливо не встають. І як, цікаво, цей дістався сюди…? 

— Я записувався до вас... — прозвучав оксамитовий голос абсолютно позбавлений життя. — Мене звати Маркус. Маркус Вейн.

— Доброго дня, пане Вейн. Проходьте, сідайте, — я жестом вказала на диван. Лорі під ним навіть не пискнув, очевидно, оцінивши ідеальну вагу та дорогі штани клієнта. — Що вас до мене привело?

Маркус опустився, ідеально склав руки на колінах й декілька секунд просто дивився в стіну порожнім поглядом. Я тихенько активувала магкам. Жовта сфера м'яко піднялася в повітря, готуючись фіксувати наш сеанс. Договір про нерозголошення був попередньо підписаний ще у міс Вапорі на рецепції, тому можна було спокійно перейти до справи. 

— Я — ілюзіоніст, — нарешті видихнув він, ніби зізнавався у страшному злочині. — Працюю у великому театрі Делірії. І ще маю кілька приватних проєктів. Викладаю в академії. Веду курси. І ще… здається, я вмираю.

— Фізично чи морально? — уточнила я, дістаючи блокнот. Хоча по його аурі я чітко бачила класичну, безпросвітну депресію, приправлену тотальним вигоранням.

— Щось середнє, — вичавив він з себе. —  Я сплю по три години на добу. А коли не сплю — працюю. Створюю для людей яскраві ілюзії: чарівні замки, зорепади, казкових істот... Поки всередині мене абсолютна порожнеча в яку я провалююсь, як тільки хоч на мить перестану щось робити.  У мене немає бажання  їсти, немає наснаги дихати, немає сил навіть почистити зуби. І чим далі, тим я глибше провалююсь у цю безодню…

— Тоді як ви рятуєте себе від неї…? — поцікавилась. Зазвичай, під час депресії люди на продуктивній стадії знаходять чим відірвати свою увагу. Якесь хобі, наприклад. 

— Роботою. Та періодично ходжу на побачення, як сьогодні от…

“З психологом…?” — похлинулася повітрям, витріщаючись на це сьоме чудо депресивного світу.  Це ще що за новий спосіб накласти на себе руки? 

— Вибачте, куди ви йдете? На побачення?! Пане Маркусе, ви виглядаєте так, ніби вас щойно викопали з могили. Навіщо вам  побачення?  — Маркус нервово смикнув манжет сорочки. З-під його пальців випурхнув маленький ілюзорний метелик, який одразу ж розсипався сірим попелом. — Навіщо вам нові проєкти, якщо ви через них  не маєте часу навіть поспати…?

— Тому що... Так треба? — невпевнено прошепотів він. — Якщо я зупинюся хоч на хвилину, то залишуся наодинці з цим жахливим відчуттям порожнечі. Робота допомагає не думати. А побачення… Мій агент сказав, що мені потрібна муза. Що мої ілюзії стали «занадто холодними». Що кохання мене врятує. Тому я зареєструвався в одній  невеличкій агенції  й ходжу на зустрічі. Так, це висмоктує останні сили. Але ж треба десь знайти емоції, щоб допомагати іншим…

Свята Інсаніє, дай мені терпіння…! Переді мною сидів класичний трудоголік-самогубець. Замість того щоб лягти й дати своєму організму та психіці хоча б тиждень абсолютного спокою, він намагався вилікувати перелом ноги пробіжкою на марафонську дистанцію. Й судячи з його вигляду, лікування чомусь таки не допомагало. Цікаво, чому б це…? 

— Маркусе, послухайте мене дуже уважно, —  почала говорити своїм професійним голосом для душевнохворих. — Кохання не лікує депресію та не дарує вам  емоції. У вашому випадку, кохання — це ненажерливий цербер, який харчується емоціями. Але оскільки у вас їх немає, воно з’їсть вас.  

—  Не правда…! — його голос трохи підвищився, а в очах майнула паніка. — Вчора я зустрічався з однією жінкою, вона була чудова! Така чудова, що я навіть  наклав на своє обличчя чари, щоб вона не бачила моїх тіней під очима!

— Ви витрачаєте магію на те, щоб приховати від жінки свою втому на першому побаченні…? — я потерла перенісся, замість тисячі лайливих слів. Мої клієнти ніколи не перестануть мене дивувати. — Маркусе, а ви не пробували просто сказати їй, що сьогодні був важкий день та просто розповісти чим ви займалися?

— Ви хотіли сказати “поскиглити”?  — протягнув він, вкриваючись магічним туманом. Схоже, в його оточенні  хтось добряче потоптався по психіці. Це точно була чиясь цитата, яка закарбувалася в його пам’яті й тепер замаскувалася під власну думку. — Чоловіки не мають права бути слабкими. Я ілюзіоніст! Я маю дарувати людям щастя! Хіба ні?