Розділ №38. Ловці душ

Холодна темрява стояла в очах, поступово розсіюючись з кожним новим вдихом. Десь поруч чутно було шум. Я спробувала повернути голову у той бік, але моє тіло все ще дуже погано слухалося. Страшенно хотілося спати і сил не було ні на що. Але через кілька секунд пелена з очей потрохи стала спадати і я нарешті зуміла роздивитися місце, де опинилася. Це була величезна підводна печера, вхід до якої затуляв один з бортів корабля. Уся долина була вкрита піском з якого проростали сотні фіолетових квітів. Вони світилися в напівтемряві, ніби живі, і щось мені підказувало, що мені живою залишилось бути зовсім недовго.

— Відьмо! — гукав мене голос десь зверху. — Зніми кулон відьмо, поки Вейв і тебе не закопав у пісок! Хутчій!

— Я не можу, — прошепотіла, намагаючись схопитися пальцями за ланцюжок. Моїх старань не вистачало, щоб зламати його чи розстібнути. — Пальці зовсім не слухаються...

— О, бачу, ти вже прокинулася? — почувся голос Вейва і він підплив трохи ближче. — Так навіть цікавіше. Твій недозахисник вже лежить на моєму полі.  Залишилось покласти тебе до нього в яму і у моїх квіточок буде чудове добриво.

— Хто? — не розуміла я через гул у вухах.

— Перевертень якийсь, із драконів, — щось всередині мене стиснулося, вибиваючи повітря з легень. Як тут міг з'явитися Хілер? Я спробувала ще раз розстібнути кулон, чіпляючи пальцями застібку. — Не хвилюйся, я закопаю вас в одну могилу, щоб ви і на тому світі могли знайти один одного.

— Як би не так... — метал нарешті піддався і ланцюжок повільно скотився та впав на дно.  

Льодяний холод раптово пробрав мене, викидаючи з тіла прямо на пісок. Я лежала на ньому та навіть у духовній формі не могла здійнятися, зі страхом дивлячись на величезне чудовисько, яке копало яму зовсім неподалік.  А от Алістер схоже зовсім не боявся. Він  зумів підняти тіло на ноги,  повільно крокуючи у бік вбивці.  Його ноги ступали по фіолетових квітах, з насолодою роздавлюючи їхні стовбури та пелюстки. Я дивилася на все це збоку, не усвідомлюючи чого добивався Алістер усім цим. Чому він просто не втік чи не почав кликати на допомогу?

— Якого біса?! — гаркнув Вейв, нарешті обернувшись до нас лицем та побачивши, що коїлось із його рослинами. Бездонні очі потемніли, видаючи злість, і він загрозливо сунувся вперед. — Ти про це ще пошкодуєш, клята відьма!

— Це ти пошкодуєш, Вейве. Чи краще сказати "Крадій душ"? — прогуркотів Алістер, перехоплюючи одне зі щупалець та стискаючи його зі всієї сили. — Скільки років ти отримав, висаджуючи "ловці душ" тут увесь цей час?

— Бісова психопатка! Ти навіть не уявляєш з ким зав'язалася! — довжелезне щупальце стрімко рушило в наш бік, але було відразу ж перехоплене. — Але ти скоро побачиш, відьмо!

— А я не відьма, — спокійно мовив кракен, стискаючи в іншій руці ще одне щупальце. — Не впізнав? Моя душа тобі додала в скарбницю не менше десятка років. Які ти просидиш у в'язниці за семи замками.

— Алістер...? — шоковано крякнув кракен, на мить завмираючи від несподіванки. — Це не можливо...я вбив тебе стільки років назад.

— І всі ці роки я мріяв помститися тобі.

Алістер вп'яв пальці у щупальця, роздираючи їх до крові. Він майже не зводив очей з того, як Вейв корчився від болю. Ловив кожну мить. Стискав усе сильніше, ніби це був пластилін. Я дивилася на нього і не розуміла, як він усе це міг робити з моїм кволим тілом, яке я навіть не могла підняти з дна. Звідки у нього взялося стільки сили?

З величезних щупалець стікала кров та фарбувала воду у темний колір. Вейв намагався якось вириватися, але дарма — він був безсилий. І ще більше став, коли нарешті з'явився Амадей та накинув на нього паралізуючі наручні. Слідчий здивовано дивився, як Алістер витирав кров з рук, але мовчав.

— Там у ямі чоловік лежить — краще на нього подивіться, пане Лоріус.

— Ви той самий Алістер? — відразу ж зрозумів слідчий, прискіпливо вдивляючись у контури мого тіла. Немовби і дійсно щось бачив. — Соула розповідала про вас. Вона повернеться?

— Не скоро...зараз від неї майже сліду не  залишилось. Вейв напоїв її відваром із "ловців душ". Як тільки я покину її тіло, воно стане вільним для інших духів.

— Хочете сказати, що таке трапляється з нею постійно? — здивувався містер Лоріус, повертаючись до ями та оглядаючи Хілера. — А душа містера Майнда теж літає неподалік? І що за "ловці душ" ?

— Ні, дракон все ще спить. Він навіть не помітив нічого. Хотів подивитися власними очима на Вейва, але випадково видав себе. Тому його теж напоїли відвертому з ось цих квітів, — стримано кивнув Алістер та підійшов до слідчого. Швидким рухом він витягнув запальничку з його кишені, прошепотів якісь слова та почав підпалювати кожну квітку по черзі. — У вас чудовий смак, містере Лоріус. Магічний вогонь прекрасна штука. Горітиме і у воді, і в піску.

— А все ж таки, чому ви їх спалюєте?

— Бо вони не дають піти мені та іншим вбитим духам на світло. Це клітка, яка змушує нас страждати навіть після виконання незавершених справ, — серйозно подивився Алістер на слідчого.   — Мало просто зловити злочинця. Потрібно ще й виправити усе, що він натворив. І ці тіла, які поховані під ними, усі вони шукали свій шлях на світло. І якщо пані відьма зможе допомогти їм іти цим шляхом — усі вони зможуть переродитися.

— А як же ви, Алістер? Яка ж незавершена справа була у вас?

— У мене? — задумався кракен. — Я хотів, щоб мій "Дім татуся Кракі" став колишнім затишним місцем, а не могильником. Можливо всіх цих мертвих істот відвідувачі й не бачили, але вони відчували їх присутність. Чули цю тишу. Знали. Знали, хоч і не вірили собі.

Я лежала на теплому піску і дивилася як догорають "ловці душ" фіолетовим полум'ям. Воно розпускалося магічними язиками, немовби ті самі квіти, але дуже швидко згасали. Якби у мене було більше сил, я б обов'язково підійшла б подивитися і до них, і до Хілера, але все що я могла — лежати пластом і вірити в слова Вейва, що він просто спить.