Розділ №37. Свято для кракена

Пекуче сонце гріло пісок, роблячи повітря більш теплим та важким. Після зустрічі з Дівою та її Золотком, всередині мене залишилося дивне відчуття. Невже та хвороблива дівчина і була тією самою подругою Хілера, котра оживляла духів? А той чоловік, поруч з нею, як він терпів усе це божевілля? Це ж наскільки треба було вляпатись в людину, щоб зуміти прийняти навіть такий дар? Ні, з цього ракурсу навіть те, що Хілер кохав мене попри балачки з духами, сприймалося нормально.

Десь над головою літали чайки, вигріваючи свої крила під промінням. Хвилі повільно наближалися та тікали назад до дна. Я сиділа поблизу берега та роздивлялася того самого містера Лоріуса скептичним поглядом. Цей стариган точно трошки з'їхав з глузду, раз запропонував мені подібне.

— Ви дійсно думаєте, що це чудова ідея? — недовірливо перепитала, сподіваючись, що у мене слухові галюцинації. — Дійсно хочете, аби я повернулася в "Дім татуся Кракі" та відволікла Вейва, поки ви шукатимете зброю?

— Саме так, міс Сайлент. На жаль, кракени відчувають метаморфів у будь-яких масках, а без тих доказів я просто не зможу його арештувати, — пояснював Амадей, погладжуючи свою сиву бороду. — Відверто кажучи у мене і зараз немає жодних фізичних доказів, що та зброя взагалі існує, окрім ваших слів. Усе, що я збираюсь зробити, і так буде протизаконно. Тому без вас ніяк.

— Ви гадаєте, я справлюсь із цим? Я лишень відьма, котра бачить духів. Як я зможу хоч щось протиставити величезному кракену, котрий зумів вбити навіть ще більшого за себе кракена?

— Я впевнений, що вам і не доведеться з ним змагатися в силових категоріях. Для чого? Просто скажете, що посилка чекає на вулиці, а я миттю відшукаю в тій кулі зброю. Все просто.

— Як би не так! Де я вам знайду для нього посилку, яка чекатиме на нього там? — питалася, все більше нервуючи. — Вони, між іншим, не з'являються з повітря. І до того ж зменшуються в розмірі для зручної транспортації. Це блеф чистої води! Думаєте, він настільки дурний, що не зрозуміє?

— Думаю, що я швидший, — цілком серйозно мовив Амадей, перетворюючись на мускулистого чоловіка та сідаючи на лавочку поряд зі мною. — Як тільки зброя буде в мене, я накину на Вейва магічну сітку, яка стримає його. А далі його чекатиме лише в'язниця. То ж вам немає про що хвилюватися.

— Хотілося б у це вірити.

Але не дуже вірилось. Втім, кращого виходу я все одно не бачила. Якщо Вейва не впіймають, то у кращому випадку Алістер буде продовжувати мене переслідувати. А в гіршому, він може вбити ще когось і це залишиться на моїй совісті та в моєму житті. Щось мені підказувало, що й ці духи, які весь останній тиждень мене переслідували, теж не з'явилися нізвідки. Чомусь же вони не давали спокою?

Подивившись ще раз у білі очі містера Лоріуса, я спробувала набрати Хілера, аби попередити про цей божевільний план, але він не брав трубку. Відчуття, що саме небо хотіло, аби це сталося. Я знову перевела погляд на обличчя Амадея і повільно кивнула головою в знак згоди. Мить, і він обережно стиснув мою долоню та повів по гарячому піску прямо до моря.

Прохолодна вода огортала шкіру немовби кокон. Заклинання зябер діяло неперевершено, але він хвилювання мені здавалося, ніби повітря у грудях постійно мало. Щось тиснуло знову та знову поки ми пливли до "Дому татуся Кракі". Перед входом, метаморф вручив мені в долоні маленьку коробочку, яка мала виступити приманкою. Знати б ще, звідки у нього копія нашої посилки?

Як тільки моя нога ступила на  борт ресторану, поруч зі мною з'явився Алістер та нервово став рухати щупальцями. Весь його вигляд кричав мені про небезпеку, але повертати назад було вже надто пізно, тому я просто завмерла на місці, не рішаючись ступити крок далі.

—  Я не знаю, що ти задумала, відьмо, але тобі краще тут не з'являтися сьогодні, — знервовано почав говорити Алістер. —  Він зумів добратися до якогось чоловіка, тому сьогодні у нього взагалі дах їде. Сховав нещасного у підсобці. Так що хутчій клич на допомогу та тікай звідси.

— О! Як я радий вас бачити, пані відьмо! — вигукнув Вейв з барної стійки, радісно підпливаючи ближче до мене. — Невже ви принесли для мене доставку? О, навіть не уявляєте, як же довго я чекав на неї.

— Невже? — перепитала я, кидаючи косі погляди на Алістера. — Певно вона дуже дорогоцінна для вас. Щось важливе?

— Так, пані Сайлент. Подарунок до круглої дати. Я, знаєте, люблю гарні числа. Особливо, коли вдається гарно провести час, святкуючи їх, — щиро посміхнувся кракен, видаючи якусь божевільну посмішку. — Знаєте, я навіть безплатно пригощу вас кавою за те, що допомогли мені зробити цей день трішечки кращим. Ось, тримайте.

— Не думаю, що це добра ідея.

— Годі вам, це всього лиш кава. Ніякого спиртного, після якого ви б не змогли працювати, — кракен протягнув до мене чашку з напоєм та посміхнувся. — Пригощайтесь. Сьогодні ви мій єдиний гість..

— Добре, дякую.

Чашка в моїх пальцях ледь помітно затрусилася, ніби руки в алкоголіка, і я поспішила випити каву, щоб не привертати до себе більше уваги.  Треба було вивести його на вулицю. Терміново, поки нічого не трапилося.

— Але знаєте, в мене написано, що коробка має бути велика. Чом би нам її не відкрити на вулиці? Що скажете?

— Чудова ідея, пані відьмо! У нас з вами якраз є кілька хвилин для цього. Я проведу вас на службовий вихід.

Кракен повільно вказав щупальцем напрям та повів нас вздовж пустих столиків. Дивно, що сьогодні нікого не було тут. Але я мовчала, не бажаючи заважати Амадею виконувати свою роботу. Чим швидше ми вийдемо, тим швидше все це закінчиться. Головне дочекатися сигналу та...не заснути?

Чомусь з кожним новим кроком хотілося спати все більше. Очі злипалися, ноги відмовлялися слухати і я ледь могла іти. Як тільки Вейв відчинив двері, в мої очі відразу кинулася фіолетова поляна з морськими квітами. Вони пливли у моїх очах, зливаючись в суцільну пляму.

— Дякую, пані відьмо, що стали частиною мого свята.