Розділ №34. Неочікувані гості

Ненавиджу. Свою. Магію. Ненавиджу. Цю. Реальність. І взагалі усе ненавиджу. Ну а як же тут можна було не ненавидіти, коли ми з Хілером тільки почали повноцінно цілуватися, як разом з черговою блискавкою з'явилася пані Аморія на тумбочці? І добре, якби вона просто з'явилася, так ні! Ця кольорова заноза стала на задні лапки і майже увіткнула свою довгувату мордочку між нас! А коли ми перелякано відсахнулася один від одного, запитала прискіпливим тоном:

— А що це ви тут робите...?

— Внуків заводимо, яких ти хотіла! — буркнув Хілер, сердито дивлячись на бабцю. Десь за вікном загриміло, підтверджуючи його слова. — Але такими темпами Соула від мене втече! А іншої ти не знайдеш мені, бо вона істинна.

— Ой, теж мені буркотун знайшовся! Та Соула обожнює мене! — гаркнула у відповідь бабця, закидаючи лапку на лапку. — Якби не я, між іншим, вона б на тебе навіть не подивилася б! Ти себе у дзеркалі бачив? Ти ж психований! Та тебе навіть секретарка просила впокоїти.

— Може і психований, зате мій, — холодно відповіла дракониці, хапаючи чоловіка за пальці. — А взагалі, у ваших же інтересах гарно його прорекламувати. А то не сподобається моїй матінці і що робити будете?

— Переконаю її вагомими аргументами, — спокійно відповіла бабця, ні краплі не соромлячись за те що перервала нас.

— Це ж якими? — недовірливо перепитав чоловік. 

— Дам їй по голові чимось важким і ніяких проблем, — безтурботно промовила бабця, а потім додала, — нема людини — нема проблеми. 

— Прости, свята Інсанія! Та якщо моя матінка духом стане, я ласти відкину. Вона ж мені спокою не дасть! Вам що, зовсім мене не шкода? — обурювалася скільки було сил. 

— Ну, як тобі сказати... — протягнув дракончик, сором'язливо проводячи лапкою по тумбочці. — Якщо тебе дуже шкодувати, то я ніколи внуків не дочекаюсь, а вони для мене важливіші за твою нервову систему. Так що вибач, красуне.

— Ба, — почав Майнд, втомлено застібуючи сорочку на грудях. — Он, краще б захищала Соулу від інших духів. Чи хоча б зробила чергу якусь для них. А то амулет тільки не дає їм проникнути в її тіло, а от діставати розмовами вони все ще можуть. 

— Та зрозуміла я твій натяк. Зрозуміла. Ідіть вже на своє побачення. 

Пані Аморія люб'язно показала нам лапками на вихід та повільно розтанула у повітрі, немовби і не буркотіла на нас кілька хвилин тому. Я стомлено подивилася на тумбочку, де ще кілька хвилин тому вона сиділа, та потерла скроні. Настрій був зіпсований, цілуватися більше не хотілося. Та й взагалі нічого не хотілося. Хіба що за звичкою здохнути, щоб не мучитись. Але була велика ймовірність що і я застрягну в цьому світі в якості духа чи ще гірше — живого предмета. Тому я зібрала свою волю в кулак та пішла на вихід разом з Хілом. 

Всю дорогу до ресторану в моїй голові звучали слова про чергу для духів. Це була дійсно чудова ідея, але її ще треба було якось втілити в життя. Варто було наступного разу, як пані Аморія вирішить нас перервати, наділити її такими повноваженнями та скинути на неї всіх духів, аби та сама слухала їх і потім вже доповідала мені. Допомагати мертвим було потрібно, а це б значно полегшило  мої страждання. Побідкавшись ще трохи, я кивнула чоловіку на вихід і ми вийшли на вулицю.

Машина добросовісно гуділа на вухо. Я дивилася як за вікном стікали краплі води, та ловила у відображенні скла нахмурене обличчя Хілера. Цікаво, що турбувало його? Питати напряму якось не хотілося, аби не сильно тиснути. Тому я дочекалася, поки він сам не заговорив:

— Слухай, невже я дійсно такий поганий? — тихо запитав він, не відриваючи погляду від дороги. — Твоя мама сильно засмутиться, побачивши мене? 

— Ти прекрасний, Хіл, — спробувала підтримати його. 

— Прекрасний варіант для відлякування мам? — іронічно спитав чоловік, намагаючись приховати своє занепокоєння за посмішкою. 

— І це теж. Але, якщо серйозно, вона буде взагалі в захваті, що якийсь чоловік достатньо божевільний, аби закохатися в мене. Як гадаєш, тобі вистачить відваги та дурості, щоб потерпіти мене кілька років? 

— Боюсь мені вистачить цього добра, щоб ми жили до самої смерті довго та нервово, — хмикнув Хіл, тримаючи мої пальці на коробці передач. — Чим тобі не мила казка?

— Хоча б реальна. Так що менше хвилюйся за це і просто отримуй задоволення. 

— А ти сама не переймаєшся через цю зустріч?

— Я більше переймаюся, що не вона тебе злякається, а що ти її злякаєшся і втечеш, — мовила чисту правду, торкаючись пальцями його долоні. — Сім'я це чудова річ. Але чудова вона рідко та на відстані, а не тоді коли ти живеш з нею двадцять чотири години на сім днів у тиждень. Особливо, коли у всіх вас є якісь примхи, котрі не дають іншим жити спокійно. 

— Такі, як манія до пухнастих речей у твоєї мами? — згадав Хіл той рожевий костюмчик, який мені подарували колись. — Чесно кажучи, всяко краще ніж моя бабця, яка з'являється у найгірший момент і перериває все. 

— Думаєш варто їй сказати про кракена? Можливо вона могла б нам якось допомогти. Все ж таки два скажених духи краще за одного. Прослідкували б за Вейвом, може побачили б щось цікаве чи важливе. Твоя бабця має більшу вдачу на цікаві деталі. Чомусь же вона була поруч кожного разу, як ми потрапляли у неоднозначні ситуації?

— Не перебільшуй, Соуло. Це називається не "вдача", а шило в дупі та довгий ніс, який вона вічно суне не у свої справи. 

— То хай пхає його в наші справи з користю. І їй веселіше буде і нам менше часу. Може хоч дасть поцілуватися нормально. 

— А тобі сподобався наш поцілунок...? — хитро вхопився за мої слова дракон. 

— Звичайно Хіле. А якщо Дотерпиш до кінця вечері і не втечеш від моєї мами, то я тебе ще раз поцілую. Буде тобі така собі медаль за відвагу. 

— Тоді я обов'язково її отримаю.

Хілер припаркував машину в дозволеному місці, відкрив парасольку та допоміг мені вміти з магкара. За вікном лила злива, попереджаючи нас про майбутні неприємності. Що ж. Сподіваюся, цей вечір ми переживемо. Чи принаймні на тому світі помремо спокійно.