Розділ №31. Морські чудовиська

Кажуть, якщо день почався погано, то нічого хорошого від нього і не треба було чекати. Так воно і було. Як не крути, а морська гладь тепер викликала у мене саме такі думки. Дивлячись на безкрайню водну товщу, я нервово стискала новий амулет на шиї та намагалася перебороти свій страх. Але було дещо те, що змусило мене повільно опуститися під воду, навіть попри нього.  

Історія з паном Грумердом перевернула моє уявлення про духів. І зараз, в голову невільно лізли думки про Алістера. Якщо Вейв його дійсно вбив і забрав "Дім татуся Кракі", то він ніколи не піде на світло, аж доки не покарає злочинця. А я не зможу вічно тікати від нього чи ховатися на суші. Деяких речей не можливо було уникати.

Рейнлайн сьогодні виглядав напрочуд тихо.  Певно тому, що ті рази я була тут ближче до вечора, а зараз навіть сонце не встигло нормально піднятися. Хоча, варто було відмітити, що це не заважало морському ресторанчику працювати. Увесь затонулий корабель гарно освітлювався та привертав до себе багато уваги. То тут то там виднілися відвідувачі, які змінювали один одного. Та й загалом, було видно, що місце жило своїм життям. А от моє життя могло бути під загрозою через ще одну посилку для містера Вейва, яка не обіцяла для мене нічого хорошого.

Увійшовши крізь парадний вхід мені в очі відразу кинувся господар закладу, який протирав величезний світильник у вигляді перлини прямо в центру зали. Почувши шум,  він повернувся у мій бік та спокійно опустився на підлогу.  Його великі очі дивилися на мене ніби на примару та намагалися зрозуміти, хто ж до нього завітав — я чи Алістер.

— Тихого ранку, я до вас знову із посилкою, — люб'язно посміхнулася, намагаючись не видавати занепокоєння. Зробивши назустріч кілька кроків я протягнула коробку та планшет. — Підпишіться, будь ласка.

— Радий вас бачити, пані відьмо. Сьогодні виглядаєте значно краще, — мовив кракен та взяв у щупальця коробку. На мить він задумався про щось і додав. — Без духів у тілі.

— Згодна з вами, — нервово посміхнулася, намагаючись не приділяти увагу цьому уточненню. — Добре, що таке трапляється дуже рідко.

— Невже? І як ви рятуєтесь від них? Вони ж певно страшенно балакучі, бо не мають з ким поговорити?

— Що ви, вони не говорять зі мною, — збрехала я. Не хотілося б раніше часу викликати підозри. — Я навіть майже не пам'ятаю нічого після цих подій.

— Воно і на краще. Деякі таємниці мають залишатися таємницями, — багатозначно додало морське чудовисько. 

— Згодна з вами.

— Ще побачимось, пані відьмо.

Як тільки я перетнула межі ресторанчика, занепокоєння потрохи стало проходити. Чим далі я відпливала від нього, тим на моїй душі ставало легше — ніби тягар падав. Пропливши ще якусь відстань я притулилася спиною до величезної скелі та зробила кілька глибоких вдихів. Аж раптом переді мною з'явився Алістер, нависаючи величезною чорною тінню зі всіх боків та відрізаючи мене від всього світу. З його шупалець стікали чорнила, роблячи воду навколо схожою на безодню. Пронизливі фіолетові очі дивилися на мене з якоюсь злістю, межуючою з...турботою? 

— Хіба тебе батьки не вчили, що з вбивцями говорити небезпечно? — слова з уст морського чудовиська звучали майже так само, як колись із уст мого батька. Це змусило мене трохи заспокоїтись та подивитися йому у вічі. — Дурна відьма.

— Чому ти хвилюєшся за мене? — запитала те, що цікавило мене ще раніше. 

— Бо ти мій єдиний шлях на світло. Я живу в цьому стані вже з десяток років, але ти перша, хто мене зумів побачити. Перша, хто зумів оживити мене. І я не хочу, аби ти померла раніше ніж я помщусь, — дух наблизився впритул, простягаючи щупальце в мій бік, але воно ніби наткнулося на стіну. Він спробував ще раз, але результат був той самий. — Я все одно проламаю цей захист, відьмо. Ти не зможеш сховатися від мене.

— А я і не хочу більше ховатися. Я хочу знати деталі, щоб допомогти тобі піти на світло, — промовила прямо. Дух задумливо подивився на мій кулон, а потім спробував ще раз перетнути захисний бар'єр. — Я можу звернутися до вартових, аби ті почали розслідування твоєї смерті, але мені потрібні деталі.

— Вони вже розслідували цю справу, але їм забракло доказів, — видавив з себе Алістер, ніби сумніваючись у чомусь.

— Але ти бачив їх? Бачив щось, що могло б допомогти в розслідуванні? — допитливо уточнила я, шукаючи хоч щось, за що можна було б зачепитися. — Просто скажи мені. Я твій "єдиний шлях на світло", пам'ятаєш?

— Він і тебе може відібрати у мене. Яка йому різниця, скількох істот вбити, якщо ніхто його не може притиснути до стіни? — іронічно мовив кракен та втомлено похилитав головою. — Легше буде просто вбити його, ніж дивитися як він цілу вічність буде жити.

— Щоб він до мене привидом приходив? — нервово розсміялася від такої перспективи. — Ну ні! Вистачить мені одного духа маніяка. Давай обійдемося тобою.

— Гадаєш, що зумієш одна зловити його? — глузливо протягнув кракен, обпливаючи мене по кругу. Чорні кола води поступово огортали мене, повільно занурюючи у безодню. — Звідки така впевненість?

— А я не буду одна. Я просто передам твоєму вартовому що і де шукати. Ні більше, ні менше, — цілком серйозно відповіла. — Нехай він сам дістає докази та ловить злочинця. Я лише відьма, котра бачить духів. Я не вартова, не слідча, не майстер бойових мистецтв, навіть герой, щоб так сильно ризикувати.

— Нарешті почув від тебе розумні слова.

— А я від тебе ще не почула, — насмішкувато відповіла, чекаючи відповіді на своє прохання. — Розкажи мені все, що ти знаєш.

— Було б що... — сумно протягнув кракен. — Єдине, що я знаю, Вейв сховав ніж у тій перлині. Але Вартові його так і не знайшли.

— Виходить, якщо я дістану той ніж, то Вейва зможуть посадити у в'язницю?

— Так, відьмо. Але їм потрібен буде ордер. А за цей час, Вейв зможе переховати знаряддя вбивства в інше місце. Тому треба діяти швидко, — велике щупальце розвіяло чорнила у воді,  повертаючи мені видимість. — Ти зможеш знайти слідчого, на ім'я Амадей Лоріус? Передай йому, що я похований у печері позаду корабля, серед фіолетових квітів.