Розділ №25. Святі психи

Перші промені сонця пробиралися крізь дерев'яні вікна, падаючи на ліжко. У кімнаті панувала тиша та спокій, як і мало бути з самого ранку. На широкому підвіконні мирно спали мої коти, так і продовжуючи страйкувати свої прямі обов'язки, через відсутність корму. Я сиділа під стінкою і споглядала, як пані Аморія в моєму тілі щось шукала. Вона рискала по всій квартирі, аж доки не побачила пухнасті шльопанці, які мені подарувала мама в комплекті з тим кролячим жахом. Потім перехопила їх зручніше в долоні, примірялась як це зручніше буде бити, і ось, час розплати настав!

— Хі-ільчику, — покликала бабця ніжним голосом, обережно притискаючи до себе взуття. — Прокидайся, сонечко...

— Соуло? — сонно пробуркотів чоловік, обіймаючи подушку з заплющеними очима. — Як добре, що ти повернулася. Не уявляєш, хто цієї ночі сюди приходив. Я так втомився...

— Ну, чому ж не уявляю...?  — запитала риторично бабця, приміряючись до цілі. Кілька секунд і перший шльопанець влучно поцілив у ногу, закинуту на ковдру. — Я більше не уявляю, як ти посмів начепити на бідну дівчинку весільну перлину замість захисної!

— Хто ти?! — стрепенувся дракон, підриваючись на дивані та вдивляючись у нападницю заспаними очима. Спросоння не дуже виходило.

— Ти що, зовсім страх втратив? Рідну бабцю не впізнаєш? — обурилася пані Аморія від такої нахабності, погрожуючи другим шльопанцем. — Хіба я тебе так виховувала, Хільчику??? Чи ти вважаєш, що ти мало мені нервів витратив, поки дорослішав?

— Бабусю Амо...? Святі психи...вона до мене вже в реальності приходить! — перехрестився чоловік, сідаючи назад на диван та потираючи скроні. Розпатлане довге волосся на мить закрило обличчя. — Ось так і стають шизофреніками...треба терміново до Елайни сходити…

— Я тобі дам Елайну! — гаркнула бабця, знову розмахуючи шльопанцем в руці. —  Я вже змирилася з тим, що ти знайшов собі таку...специфічну дівчину! Змирилася з вашими любовними ігрищами. Та я навіть уві сні перестала приходити! А ти що?

— А що я? — не розумів претензії безвідповідальний внук.

— Надів би на неї і ту, і ту, якщо так приспічило потішити своє его. Якого біса в неї мають залазити інші нелюді?! — продовжувала вичитувати пані Аморія командним тоном. — Тебе внутрішній гном не душить, за те що у твою жінку ліві мужики залазять? Та якби у твого діда залазили духи, я б його живцем спалила від ревнощів!

— Певно того він і помер раніше за тебе, — зауважив люблячий внук, відкидаючи хвилясті коси за плечі.

— А ти не намовляй!  Ми, щоб ти знав, прожили тисячу років душа в душу! І ніяка перлина нам для цього не треба була! — бабця вичитувала внука, а потім якось вповільнилася, дивлячись на дзеркало.

Я якийсь час не могла зрозуміти на що ж вона задивилася, а потім до мене повільно дійшло. Перлина була прозора. Через те, що дух бабці фактично не виказував "тієї" симпатії, яку відчувають до пар, амулет перестав показувати мої емоції. Певно Хілер це теж зрозумів, бо його очі опустилися на шльопанець, приміряючись чи встигне вигнати духа перед прочуханом.

— Бабусю, ні.

— Потім ще подякуєш, Хільчику. Вона ж стоїть тут і все бачить. Як ти їй в очі зібрався потім дивитись? — питала вона зриваючи амулет з шиї та ховаючи його в моє! Моє, щоб його, декольте! — Потім, сама натягне. По своїй волі. І навіть не думай стягнути в батька другу чи лізти до неї в бюстгальтер! А то відірву твою дурну голову та скажу, що так і було!

— Бабусю... — похитав головою Хіл, засмучено потираючи скроні. — Я навіть приблизно не розумію, що в неї в голові. І як ти мені пропонуєш за нею доглядати, якщо я не розумію як?

— Мозок у неї в голові, Хільчику. Мозок!

— Я серйозно, ба, — буркнув чоловік, намагаючись пояснити свою поведінку. —  Їй байдуже на моє багатство. Байдуже, що мама мене сватала за високородну дурепу. Байдуже, що я живу з нею. Я не розумію, як до неї підступитися. Вона взагалі не сприймає  романтику. Навіть казки ненавидить.

— А що їй подобається? — спитала бабця, сідаючи в крісло у кутку кімнати та чухаючи щоку шльопанцем. — Прикраси якісь, сумки, квіти?

— Смажена картопля! — іронічно розсміявся дракон.

— І все? — здивувалася пані Ама, певно розуміючи що всі їхні золоті скарби нічого не варті. 

— І спати! — не менш іронічно доповнив.  — Дві речі, які її дійсно роблять щасливою.

— Значить скористайся ними. Подобрішає, відчує себе щасливою з тобою. А там і до кохання недалеко, — по доброму додала бабця. — Ти їй все одно вже подобаєшся.

— Боюсь, якщо я її нагодую картоплею, а потім присплю снодійним, вона буде щасливою лише коли приб'є мене за це.

— Значить так тому і бути! Сам винен! Понапридумував собі якісь ідеали, розпатякав, а тепер маєш. Хто ж тобі винен? — спитала пані Аморія, розмахуючи пухнастим монстром від своїх емоцій. — Ти що, не знав, що твоя драконяча сутність має свої ідеали? Хіба тобі тато не розказував, що дракону начхати на твої мрії? Кого покохає, з тим і будеш!

— Я думав, що зможу сам обрати її. Сутність же спала. І навіть не сіпалась на дні душі. Це вона прикликала її, — відповів Хіл, вказуючи рукою на бабцю. — Хто ж міг знати?

— Хочеш сказати, що вона тобі самому не подобається? — здивувалася бабця, здіймаючи лукаво брови вверх. — Тільки тваринній сутності?

— Подобається.

— Чим? — хитро протягнув дух, щасливо випитуючи подробиці.

— Не знаю. Просто тягне до неї і все.

— Отож, бо воно, Хільчику! Засунь свої казочки та рожеві мрії під хвіст. Твої ідеали не мають ніякого відношення до реальних почуттів.

В кімнаті повисла тиша. Я сиділа на підлозі та слухала їхню розмову з якимось відчуттям суму. Добре, що пані Аморія зняла з мене ту гидоту і тепер я могла бути спокійною. Але...погано, що я можу цього всього навіть не згадати, як повернуся у своє тіло. Як дивитися йому в очі після всіх цих слів я теж не знала. От наче сварити було за що, і начебто я починала його розуміти. Хоч  і з важкістю могла уявити, що він казав правду про свої почуття. І повноцінно прийняти їх зараз не могла. Вони просто поки що не вкладалися у моїй дурній голові.