Розділ №22. Морські пригоди

Різкий звук пищав коло вуха, змушуючи розплющити очі. Десь поруч зі мною розплющились такі самі сонні чорні очі, бажаючи спалити набридливий будильник вогняним пульсаром.  В чомусь я розуміла Хілера, але це був єдиний будильник, який я мала, тому мені довелося пожертвувати нервами гостя і стукнути спершу його, а потім годинник. Обидва видали спантеличений звук, дивуючись моїй наглості та затихли.

— Ти всіх своїх гостей зранку б'єш? — запитав він, потягаючись на ліжку. — Чи це я такий особливий?

— Ні, я просто бережу кровно зароблене майно. Якщо мої витрачені нервові клітини дізнаються, що я дозволила спалити щось, вони воскреснуть і надають копняків і тобі, і мені.

— Яка в тебе добра нервова система...

— Старається, — посміхнулася, здіймаючись зі свого місця.

Сьогоднішній ранок мало чим відрізнявся від інших, хіба що Хілер замовив нам поїсти, коли я приймала душ. Як тільки ми поснідали та попрощалися, світ взагалі повернувся на своє місце: сонні відьми на складі, буркотливий персонал, нудна робота, бажання поспати. Я літала між пунктами призначення по всьому місту та автоматично роздавала коробки. Пів дня ніби й не було. Іншої половини дня краще б таки не було. А все через цікавих клієнтів, у яких не було ні розуму, ні совісті.

— Що значить "Ви доставили посилку мені додому"?! — верещала жіночка мені в трубку. — Я на роботі! Як по вашому я маю її забрати?!

— Який адрес ви вказали, на такий і привезла, — не витримала я. — У вас в замовлені чорним по білому написано доставити сюди в проміжку між п'ятнадцятою та шістнадцятою годиною. Які ви маєте до мене претензії?

— Мало, що там написано! Ви мали догадатися, що людина в цей час на роботі! Це називається "сервіс"! — сходила з глузду чергова дурепа, поки я намагалася не стукнутися головою об найближче дерево.

— Це називається "телепатія" і "дар передбачення", а в мене немає ні того, ні того! Що поробиш! Яка незручна ситуація! — гаркнула я.

— Та що ви собі дозволяєте?! Я буду жалітися на вас у службу підтримки! Ви мене ще шукатимете, щоб просити вибачення! Ви ще... — почала було істеричка, але я вже не слухала. Дзвінок "випадково" скинувся і я полегшено видихнула.

Ні, я не готова була вислуховувати у свій бік безпричинні істерики. Якби вона ще культурно попросила завести посилку трохи пізніше, коли вона буде вдома, я б погодилася. Всі ми живі істоти й вихованим людям хотілося допомагати. Але не тим, хто намагався виставити винною мене.

Не пройшло й десяти хвилин, як мені на телефон подзвонила операторка з кол-центру та стала виясняти, що ж сталося. Після моєї промови Тайра Колм замовчала на кілька хвилин, а потім мовила:

— Відвезеш її на склад і на тому й закінчимо.

— А з цією психованою що робити? — запитала, чудово усвідомлюючи, що вона зриватиме вхідну лінію.

— Перенаправлю її до Аделаїди Семенівни на перевиховання. Вона сама її дістане. Не хвилюйся, все нормально. Ти не маєш терпіти чужі істерики. Тим паче коли ти права, — мовила Тайра, позіхаючи мені в трубку. — Там замовлення всього на десять золотих. Рулон сухих серветок. Думаю вона якось переживе їх втрату з таким характером.

— Добре. Якщо що — дзвони.

Закинувши на дно посилку цієї психованої, я дістала нову у голубій обгортці. Мапа показувала, що мені знову доведеться спускатися на дно океану. Від однієї думки про це, по шкірі пішли мурашки. Амулет Хілера дійсно захищав від мілких духів, але я не була впевнена, що він допоможе в разі чогось серйозного. Втім, вибору не було, тому я сіла на мітлу та полетіла до води.

Погода сьогодні була чудова — збирався дощ та в далині миготіли перші блискавки. Для повного щастя не вистачало ще підсмажитись. Недовго думаючи, я наклала заклинання та спустилася під воду. Знизу здавалося, ніби по всій поверхні розліталися іскри. Видовище красиве, але підійматися нагору якось перехотілося.

Шуканим адресатом виявився напівтритон, на ім'я Дарк Сайд. Це був власник місцевої кав'ярні, яка користувалася популярністю по всьому узбережжі. Про них ходило багато чуток і ще більше легенд. Одні говорили, що він все життя марив русалкою й тому  постійно повертається сюди за нею, хоч і не може повноцінно дихати під водою. А інші вважали, що Дарк збожеволів і став вважати себе звичайним тритоном. А деякі взагалі думали, що на нього розлючена відьма прокляття наклала. 

Дивлячись, як цей нещасний чоловік бігав по залу, щоб рознести всім замовлення, я б дійсно повірила в прокляття. Роботи йому точно вистачало.

— Добрий день, — привіталася, вимовляючи стандартний скрипт. — "Відьмина служба кур'єрів". Ви замовляли у нас стаканчики. Прийміть та поставте підпис.

— Добрий. Ви вчасно, а то якраз закінчується, — щасливо мовив тритон, виляючи хвостом.

Поки він перевіряв усе, я зловила себе на слизькому відчутті, ніби хтось дивився на мене впритул. Але дарма. Не встигла я навіть оглянутися, як зайнятий власник випровадив мене зі свого робочого місця і побіг працювати далі. Втім, це дурне почуття не зникло навіть на вулиці.  Тому я вирішила не спокушати долю і поплила вверх, аби швидше вибратися з цього дурного місця.

Чим вище я підіймалася, тим гучніше чулися розкати грому. Вони проривали водну гладь та змушували мене хвилюватися ще більше. Я швидко дісталася до свіжого повітря та попрямувала в бік суші, оминаючи величезні хвилі. Вітер здіймав їх ніби клаптики паперу, та жбурляв назад. Через одну таку я мало не втратила керування мітлою.

— Ти знову тут, — почувся голос кракена на фоні грози. Він навіював більше страху, ніж блискавки над головою.  — Як чудово...

— Як тебе звати? — запитала, намагаючись відлетіти якомога швидше до суші. — Чого ти хочеш від мене?

— Зви мене Алістер, — прогуркотіло чудовисько. — Чого я хочу? Помсти. Довгоочікуваної, солодкої та прекрасної.

— Хіба це те, що тримає тебе тут? Хіба ти не бачиш світла? — питала в духа, прориваючись крізь хвилі. — Що ж тебе настільки ранило, що ти навіть після смерті живеш болем?