Розділ №21. Хитре та буркотливе серце

Спокій. Яке чудове відчуття. Настільки рідкісне, що аж не віриться ніби воно було реальним. Йдучи поруч з Рейном темними вуличками Делірії, я вперше відчувала себе звичайною людиною. Не тією, що притягувала духів, не скаженою кур'єркою, не виснаженою відьмою, а простою дівчиною, з якою можна було балакати про що завгодно. Це було настільки незвично, що я дуже засмутилася, коли на горизонті з'явився мій будинок. І навіть наявність улюбленого ліжечка не приносила того щастя, якого мала б.

— Дякую, що погодилась зустрітися, — мовив Рейн, стоячи перед моїм під'їздом та тепло роздивляючись квіти в моїх долонях. — Давно я не говорив з кимось настільки вільно. Навіть не думав, що таке взагалі можливо. Ти чудова, Соуло.

— Тебе не лякає моя сила? — запитала те, що завжди мене непокоїло.

— А тебе не лякає, що я вампір? — по доброму посміхнувся він. — Ми ті, хто ми є. І до цього варто просто звикнути.

— Шкода, що це не всіх влаштовує. Моя мати досі не може прийняти те, що я така. Вона думає, що рожевий одяг та молитви в храмі зможуть мене виправити.

— Хай молиться, якщо їй так легше. Але це нічого не змінить. Кажу тобі це, як священник. Інколи нелюдям просто треба в щось вірити. З кимось поговорити. Знати, що їх почують. І коли у них немає друзів, немає достатньо відваги, щоб піти до психолога, вони ідуть до нас. 

— І це мені каже священник? — не витримала та розсміялася на всю вулицю. — Хіба ти не маєш проповідувати церкву?

— Віра — це те, що в тебе в серці, Соуло. Вона не прив'язана до місця, до молитви чи до золота, — пояснював чоловік. —  Свята Інсанія створила нас такими, якими ми є. Низькими та високими, красивими та потворними, вампірами, гномами, відьмами. Ми всі прекрасні, якими б не були. І ти теж прекрасна.

— Хочеться в це вірити.

Я обережно обійняла Рейна на кілька секунд, попрощалась та увійшла в прохолодний сірий під'їзд. Підіймаючись сходами на свій поверх,  я розглядала троянду в руці й думала про слова Рейна. В голові з'являлися різні спогади, перепліталися зі всіма різкими словами в мій бік та викликали почуття ностальгії та суму. 

Черговий сходовий майданчик промайнув перед моїми очима. Я так відволіклась на свої думки, що навіть не помітила Хілера, який стояв спершись на стіну перед моєю квартирою. Темне хвилясте волосся було зібране у хвіст, з якого вибилось кілька пасм. Сорочка теж висіла пом'ятою на підкачаному тілі. Та й весь вигляд був якимось виснаженим. І чого він прийшов сюди в такому стані?

— Щось сталося? — запитала, відчиняючи старим ключем двері. Чоловік мовчки увійшов слідом за мною та попрямував на кухню, немов у себе вдома. — Земля викликає Хілера! Прийом!

— Чому ти не розповіла мені про привида  кракена? — запитав він, ставлячи грітися чайник.

— А мала? — не зрозуміла претензії. — Чому я повинна відчитуватись тобі за кожного духа, якого зустрічаю у своєму житті? Ти нічого не сплутав?

— Бо ти... — почав було він, але запнувся, хитаючи головою. — Не важливо. Просто  давай домовимось, що ти розповідатимеш мені про це напряму, а не моя бабця жалітиметься моєму дракону, щоб той пнув мене під зад за те, що недоглядів тебе.

— Я не жалілася їй і не просила допомагати. Я стільки років сама справлялася з цим і нічого, як бачиш, жива і здорова.

— Я не дорікаю тебе. Я просто… — зам'явся чоловік, підбираючи слова, — хвилююсь. Мало приємного дізнаватися через третіх істот, що з тобою щось сталося.

— Ти все одно нічого з цим не зробиш. Так що розслабся...

— І отримуй задоволення, від того що мій внутрішній дракон дуріє? — перебив Хіл, викликаючи посмішку. — Я дещо знайшов у сімейній скарбниці для тебе. Хочеш подарунок?

— Щось мені це не подобається, — протягнула, роздивляючи невеличкий кулон у вигляді сфери, в срібній оправі. Від нього віяло силою та чимось стародавнім. — Дракони  надто цінували свої скарби, щоб віддавати першим зустрічним. Мені твої подарунки стовідсотково вилізуть боком. В чому підстава?

— А ти хочеш підставу? — хитро здійняв брову чоловік, ставлячи кулон на стіл поруч зі мною, аби я могла роздивитися його уважніше.

— Хочу! Краще відразу знати як мені це вилізе боком, ніж потім скаженіти, коли ти назначиш ціну, — пояснила. Річ виглядала й справді надто коштовно для того, щоб її просто так віддавати комусь. Але я навіть не здогадувалася, що в ній було закладено. — Та й цікаво, що це таке. Навряд чи ти захотів мені вручити сімейну реліквію від великого та щирого серця.

— В мене що, немає його? — спантеличився він, мацаючи свої груди напоказ.

— Безкорисливого немає. Є хитре та буркотливе.

— В тебе таке ж! — розсміявся дракон на всю квартиру, потім підійшов впритул та поклав свою долоню з кулоном поверх моєї. На мить стало якось важко дихати, ніби сила пробилась крізь шкіру. — Ця річ створює слабеньке поле від духів. Від нашестя не допоможе, але спати зможеш спокійно.

— Та-а-а-к. Спокусливо, не сперечаюсь. Знаєш, чим вмовляти, — не могла не погодитися. — Але яка ціна? Що ти хочеш натомість?

— Тебе на блюдечку, — відверто глузував Хіл, шепочучи в кількох сантиметрах від моїх губ.

— Не раджу, а то заробиш собі проблеми зі шлунком. В мені стільки мертвечини побувало, що там ні про які санітарні умови приготування не йде мови. Ще духа якогось підчепиш. Воно тобі треба?

— Зате вид спокусливий, — продовжував глузувати чоловік. Від такої наглості я аж закашлялась. Це ж треба бути настільки безсоромним? І як його тільки клієнти терплять? — І не дивись на мене так. Чиста правда.

— У тебе дивні смаки, тобі казали? — відсунулася від цього ізверга. Інколи його підколи переходили всі межі. Здавалося, ніби він залицявся. Якби Хіл ще раніше не сказав, що шукав якусь нормальну дівчину, зовсім на мене не схожу, я б подумала, що подобаюсь йому.

— Казали. А ще казали, що я до чортиків красивий. Як думаєш, правда так думали? — буркотів чоловік, наливаючи нам чай.