Розділ №19. Кохання з першої пупиришки

Які прекрасні весняні вечори! Кругом розпускалися квіти, гуділи бджоли, цвірінькали пташечки на деревах. Свіже повітря переповнювало легені й давало відчуття свободи. Якщо вимкнути слух, і дивитися кудись в небо, можна було цілком забутися, що на тебе горлопанили не своїм голосом. А якщо ще й закрити очі, то взагалі казка! Боюся тільки, що так можна повикидати взагалі всі органи та померти, так і не отримавши спокою.

Я стояла перед невеличким будиночком вже хвилин зо двадцять, дивилася на величезну коробку сорок на сорок, і за цей час так і не зрозуміла претензії отримувача. Замовили чашку, колір той, розмір той, навіть номер замовлення той. Жодних дефектів. А розпатлана блондинка у величезних окулярах все одно була чимось не задоволена.

— Як ви не розумієте?! Мої пупиришки полопались! — йшла на друге коло клієнтка, трясучи величезним шматком упакування для крихких речей.

— Ну полопались вони, але ж чашка то ціла? — не розуміла я. — Подивіться, на ній немає жодної царапинки! Жодної плямки! От що вам не подобається?

— Це!!! — гаркнула міс Ліві, тикаючи бульбашковою плівкою в мій нещасний ніс. — Я замовила цю дурну чашку лишень заради плівки! Мені треба скидати свій стрес! А як я його скину, якщо пупиришки лопнуті? Я ж не можу їх сама понадувати!

— Та ви самі ходячий стрес! Купили б окремо плівку і пред'являли б тоді претензії! — не стрималася, стукаючи себе по лобі.

— Та де ж її купити?! Я всі магазини обійшла, немає...а мені просто життєво необхідно потикати пальцями в щось кругле і м'яке... — скиглила жіночка, витираючи ніс. — Як уявляю, що то очі керівника, аж легше стає...

— Де ви таких окастих нелюдів бачили? — шоковано запитала. — У вас він що, мутант якийсь?

— Гірше! Павук! Своїми восьма зеньками так слідкує, що не дай Боже на хвилину робоче вікно згорну! Програміст переросток! — жалілася жіночка, нервово жмакаючи плівку. — Зараз же пора здачі проєктів...а я йому без цієї радості сама очі повидушую!

— Допоможе?

— Та хоча б перестане вичитувати, що код не так прописаний! А яка в біса різниця, як саме він написаний, якщо працює?! Головне правило айтівця — "Працює? Не чіпай!", — злилася закатована дівчина, потираючи величезні очі та ще більші синяки під ними. — Їй богу, як не прийме цього разу замовлення, я йому всі лапки повисмикую з його волохатої дупи!

— Може не треба так радикально? — пошкодувала її. — Хочете, я вам зі складу дістану кілька метрів пупиришки? Треба буде звичайно злітати за нею зі мною, але...

— Правда?! — зраділа блондинка, аж підстрибуючи на своєму місці. — Полетіли!

Я навіть не встигла нічого мовити, як вона схопила мітлу з моїх рук та сіла на неї, забувши про свій зовнішній вигляд. А вигляд був ще той! Вона ж до мене вийшла в одній пом'ятій сорочці в клітинку, оранжевих піжамних шортах та зимових носочках до колін. Те що на голові в неї виднілися ще не розкручені бігуді, я навіть не брала вже до уваги.

— А ви не хочете одягнути щось більш...м...вуличне? — тактовно запитала, розуміючи, що на роботі не лишень я втратила мозок.

— Вуличне...? — задумливо протягнула вона, роздивляючись свої пухнаті  капці на зимових носках. — Ой! Зараз! Хвилиночку! Я миттю!

Блондинка побігла в будинок разом з моєю мітлою. Певно боялася, що полечу без неї та залишу її нервову систему наодинці з босом. Не пройшло й десяти хвилин, як вона вибігла назад, вже в нормальному вигляді: джинсах, футболці та навіть без бігудів на голові. Єдине, що так і не змінилося — пухнасті капці. Побачивши мій питальний погляд, вона трохи засоромилася та пояснила:

— Новими босоніжками так ноги натерла, що краще вже я буду виглядати пришелепкуватою, ніж страждатиму ще більше...

— Як я вас розумію...нове взуття — то мій особистий біль! Геть в кросівках вмудруюсь натерти мозолі...

Ми тямуще посміхнулися одна одній, сіли на мітлу та полетіли на склад. Я непокоїлася, що вона могла торкнутися мене і ненароком оживити якогось духа. Щоб не доводити себе до нервового тику я попросила її не хапатися за голу шкіру і всю дорогу летіла вже спокійно. Ліві дуже обережно трималася і взагалі поводила себе ніби взірець. От, що значила "гарна мотивація".

Склад "Світу магії" мало чим відрізнявся від інших складів. Тут працювали десятки людей у різних відділеннях. Одні зменшували різні товари, складали їх в коробки, сортували та складали відьмам сумки. Інші працювали на аналоговій пошті, куди приходили жителі Делірії, аби відправити свою посилку у швидкі терміни. А такі як я вже напряму розвозили товари. Це була невеличка сім'я, де всі усім допомагали..

Коли ми з Ліві прилетіли на пункт видачі, я вже знала, до кого іти. Поки наша пакувальниця тимчасово пішла у відпустку, її обов'язки довелося взяти на себе завідувачу складу — Сему Баблзу. Це був добрий повненький чоловік, який обожнював їсти пончики та рахувати зранку до ночі. За чашечку кави, він міг творити чудеса та з точністю назвати весь товар, який знаходився на складі. Тому, ми захопили з собою для нього стаканчик подвійної кави та пішли на його робоче місце.

Баблз сидів за робочим столом та нудьгуючи запаковував у бульбашкову плівку скляні парфуми. Великі щоки втомлено звисали, видаючи втому та нудьгу.

— Привіт, Семе! — привіталася, заходячи в кабінет. — У мене тут до тебе справа...

— При... — запнувся чоловік підіймаючи на мене очі, — ...віт.

— Сем? — покликала я друга, який продовжував дивитися кудись вверх, позаду мене. — Я до тебе в справі...

В руках Сема лопнуло кілька бульбашок, привертаючи мою увагу. Чоловік відразу ж встав, пригладив пом'яту футболку та допитливо перевів на мене погляд. Невже йому сподобалася Ліві? Я здивовано подивилася назад, на блондинку, яка в цей самий час не відривала погляду від величезної гори бульбашкової плівки, і зрозуміла, що вони обидва пропали. Це було кохання з першої пупиришки. В нього — до блондинки, а в неї — до плівки.