Розділ №11. І доля, і закон підлості

Ранок поступово пробирався крізь вікна першими променями світла. Було вкрай дивно прокидатися від сонця, а не від того, що якийсь дух мене вирішив розбудити посередині ночі. Втім, дивним було багато що. Наприклад, коти, які  вмостилися кругом мене на ліжку. Або ж містер Майнд, який чогось заснув сидячи на підлозі,  тримаючи мою руку. Саме він мене й непокоїв. Чого коштували лишень його заплутані довгі коси, поруч з моїм плечем. Від цієї дивної картини, я грішною справою подумала, що й сама вже відкинула ласти. 

— Ви вже прокинулись...? — сонно мовив чоловік, ледь помітно посміхаючись. На блідих щоках завиднілися ямочки, викликаючи дивні почуття. — Це ж ви?

— Я, — тихо мовила, сідаючи на ліжку та потираючи очі.

— Як ви себе почуваєте? — запитав він, ніяково пускаючи мої пальці.

— Значно краще, дякую. Чому ви не пішли додому? — поставила логічне питання, впевнюючись, що прокинулась й це таки не сон. — І чому ви...тримали мене за руку?

— Ви вчора повернулися зовсім розбитою... А я... — на хвилину запнувся гість,— Давайте чесно? Я дійсно поводився, як бовдур. Тому я вирішив віддячити вам за все, що ви зробили для мене. Погодував ваших котів, вмостив їх поруч, аби відганяли духів, і тримав вас всю ніч за руку.

— Навіщо?

— Вчора у ваше тіло вселилась була якась кішка і вона зникла тоді, коли ви торкнулися моєї голої шкіри, — пояснив дракон, на диво серйозним тоном. — Я подумав, що це допоможе вам краще поспати.

— Дякую за це.

Спокійно вилізши з ліжка, я попленталась приводити себе в порядок. Сльози — це чудово, але клієнти могли не оцінити мої величезні фінгали. Тому я сходила в душ, розібралася з ранішніми справами та сіла на диван — замащувати синяки під очима, поки містер Майнд  мовчки спостерігав за цим. Певно виглядало дійсно страшно, бо він вийшов на кухню та через десять хвилин повернувся назад з чашкою кави.

— Коли ви останній раз спокійно спали? — тихо запитав він, посуваючи до мене її ближче. Питання викликало посмішку і я геть розсміялася. — Ясно...А коли ви спали більш як шість годин за добу?

— Навіть не пам'ятаю.

— Вони постійно з вами? Постійно хочуть влізти у ваше тіло?

— Більшу частину часу.  Доки я не торкаюсь живих голою шкірою — доти  немає їх мертвих родичів. Але буває й таке, що вони самі мене знаходять. І від цього неможливо сховатися, — відповіла, торкаючись губами кави. — Принаймні я не вмію.

— А моя бабуся? Як ви знайшли її?

— Пам'ятаєте, як я вручила вам посилку? Вона вирішила погріти мене і спалила мені руки. А потім ще раз і ще раз, — ледь посміхнулася, згадуючи останні пригоди з якоюсь ностальгією. — Вона у вас застрягла у тваринній формі шкідливого маленького дракончика. Ще й може переслідувати мене по всій Делірії. Я вчора поверталася з окрайку, а міс Аморія візуалізувалася прямо на моїй мітлі та попросила про допомогу.

— Тоді як же ви позбулися мого дракона, якщо вони через вас навпаки з'являються? Чесно кажучи, все це для мене настільки не зрозуміле...

— Я можу роздавати копняки духам, поки знаходжусь у своєму тілі. Але як тільки контроль стає слабким через сон, сп'яніння чи хворобу — мій дух покидає тіло і будь-який привид може його зайняти.

— Фігово.

— Як є. Так що... дякую, що дали мені поспати. Не такий ви вже й псих, як здавалося, — посміхнулася, протягуючи долоню.

— А ви напрочуд адекватна, для такого божевільного дару, — розсміявся містер Майнд. На гострому обличчі виступили ямочки, змушуючи мене знову на кілька секунд задивитися. — Підкажете, як позбутися моєї бабусі? Вона постійно приходить в мої сни.

— Виконайте її останню волю. Знайдіть собі дівчину, щоб вона заспокоїлась і могла піти на світло, — пояснювала. — Не знаю, чому ви не можете з нею знайти спільну мову, але вона не схожа на ту, хто буде бажати своєму внукові чогось поганого.

— Бабуся — свята жінка, але...я не хочу шукати когось, хто з'явиться в моєму житті, а потім зникне. Ви вірите в долю?

— Більше в закон підлості, — не могла збрехати. — Його принаймні постійно видно в житті.

— А я вірю. Десь там, ходить моя ідеальна пара. Навіщо мені хтось ще? — цілком серйозно запитав дракон.

— І яка ж ваша ідеальна пара? — іронічно вигнула брову, допиваючи ранішню каву та розглядаючи на диво спокійного дракона. Коли він не буркотів, виглядав досить мило.

— Спокійна, тиха, з гарним смаком та вихованням. Яка б не мала відношення до моєї роботи. В нашій сім'ї вистачить і одного псих...психолога.

— Що правда, то правда. А то діти ще гірше будуть.

— От! Ви це теж розумієте! А бабуся вбила собі в голову, що це все неважливо. Сміється і каже, що головне зійтися діагнозами.

Ми по доброму розсміялися. Було дивно ось так спокійно спілкуватися з кимось крім Санії та духів. Чомусь, із живими людьми знайти спільну мову було значно важче, ніж з мертвими. Можливо тому, що вони ще не усвідомлювали повністю, чого ж хотіли насправді. А можливо тому, що мали що втрачати й не хотіли розкриватись перед незнайомими людьми.

— Мені вже час, — мовив чоловік. — Ще раз дякую за те, що врятували мою тушку вчора. Якщо стане зовсім погано — ви знаєте, де я живу. Можете прийти та виспатись.

— Ми з вами далеко не в тих стосунках, щоб я могла спокійно ходити до вас в гості, спати у вашому ліжку та вести милі бесіди, — м'яко відмовилася я. — До того ж це важко.

— Не важче, ніж  дотягнути тіло дракона до свого дому через десяток кварталів. Так що розслабтеся. Усе нормально.

— Добре, я подумаю про це, коли стане зовсім погано, — збрехала наглим чином. Не вистачало ще й спати у всіляких драконів. Навіть якщо у них в розумі пройшло затемнення і вони з якогось переляку самі запропонували це. — Але ви можете бути спокійним за мене. Я живу так з самого народження. Тому в якомусь сенсі вже звикла.

— Це не значить, що вам легше. Усім нам інколи треба відпочити та просто поспати. Ви не зможете постійно тікати від своїх думок та болю.