Розділ №9. Чоловіче щастя

Цікаво, скільки ж інтерпретацій в нашому магічному світі мали свята. Здавалось би "Пасха" — це традиційне свято людської раси, й іншим расам до нього не мало бути діла, а ні! Ще і яке було. Крім феніксів з їхнім "Днем сонячних спалахів" сьогодні святкували ще й  "День мертвих душ". А тому замовлень було — хоч відбавляй, особливо на край Делірії, де жили циклопи. Була в них така давня традиція — вони розмальовували фарбами лисі голови, аби злі привиди лякалися й не викрадали їхньої душі.

Варто було відмітити, що духам було начхати, а от мене мало інфаркт не схопив, коли двері відчинив циклоп з писанкою замість голови. Вся його маківка була розписана різнокольоровими орнаментами. Ніби того мало, чоловік був одягнений в порваний спортивний костюм, а під єдиним оком вже налився фіолетовим кольором синяк.

Певно було в моєму погляді щось дике, бо містер Айз після привітань відразу ж вирішив пояснитися:

— Не звертайте уваги, то в нас змагання були — в кого найміцніший череп, — мовив величезний накачаний циклоп, розписуючись в планшеті.

— А хто ж виграв? — поцікавилася. Якщо такий велетень програв, то опонентом певно взагалі якийсь монстр був.

— Окуліст... — сумно мовив циклоп, потираючи синяка. — Там така ціна за нову лінзу була, що пів мого життя коштувала! Знав би, ніколи не пішов на ті змагання. Добре, що хоч встиг у вас тональний крем замовити. А то завтра зранку на роботу, діти лякатимуться.

— Ви вчитель? Навіщо ж тоді полізли в бійку? — по доброму посміхнулася нелюдю.

— Я ж не думав, що наш трудовик переп'є і додумається собі замість срібної фарби на голову реально металеву шапку надіти! Ми стукнулись, і в мене мало голова не розкололась! — ніяк не заспокоювався він. — Ну я йому і дав кулаком у ніс... Знав би, що він мені в око дасть — бив би у зуби. Хоч не так би образливо було б. Стоматологи зараз ще дорожчі за окулістів....

Віддавши пакунок містеру Айзу я з посмішкою полетіла розвозити посилки й далі. Час невблаганно стікав, як і моя витримка, а от робота такою суперздібністю не відрізнялась. Ще й ближче до вечора нелюді ставали більш злі та дивні. Певно вже перестукались яйцями, подіставали всі родзинки з пасок та тепер страждали, бо не могли запхнути в себе усю посвячену їжу, яку наготували на рік вперед. А в мене навіть сніданку не було сьогодні, не кажучи вже про святковий стіл.

Остання посилка, ніби на зло, привела мене до місцевого кладовища. Воно розташувалося неподалік від церкви, а тому добиратися мені довелося через величезну чергу останніх праведників, які хотіли посвятити закуску майже опівночі. Пролітаючи повз виснаженого батюшку, я навіть подумала схопити його по дорозі, щоб врятувати від цієї каторги. Але кругом нього було надто багато духів, п'яних бухгалтерів, які прийшли посвятити документи перед здачею, та бабусь, котрим хотілося посваритись перед сном. Тому жертва своєї професії залишилася самотня.

Заходячи у відчинений склеп, в мої очі відразу ж кинулася дорогоцінність всього інтер'єру. Більшість картин мали золоті рамки, скульптури були всіяні коштовним камінням та й виглядало все надто розкішно. Але самого господаря не було! Ні, я спочатку погукала його, пошукала в кімнатах, навіть покричала, але нічого не змінилося. І я б із задоволенням пішла б додому, але там така паперова тяганина була у разі зриву доставлення, що простіше було знайти отримувача геть на тому світі. Тому я чекала.

Не знаю, скільки пройшло часу, перш ніж в склепі почулися кроки. Відверто кажучи, на той момент я вже встигла вмоститися на шкіряному диванчику та навіть залежати щоку. Тому вид батюшки в чорній шкіряній рясі мене здивував до глибини душі. Навіть не стільки він, як те, що ним виявився вампір.

— Важкий день? — запитав чоловік, стягуючи з себе рясу та залишаючись в чорній сорочці. Від подиву я навіть забула, що вмостилася на чужому дивані. А коли згадала та почала здійматися з нього, мене вирішили заспокоїти. — Та сидіть собі, сидіть. Ви ж довго чекали на мене...

— Вибачте...день дійсно видався дуже важким. Ось ваша посилка, — мовила, протягуючи чоловіку коробку. — Підпишіться, будь ласка.

— Це від кого прийшла? — запитав він, сідаючи поруч зі мною та втомлено потягаючись.

— Від Редлайт із клану Літаючих, — після імені замовниці, по лицю вампіра ніби срібним кадилом дали. Певно не найприємніша посилка після важкого робочого дня. — Там ще запис є, можете увімкнути своїм відбитком.

— Свята Інсанія, де ж я так нагрішив то...?

Доторкнувшись пальцем до каменя із маг голограмою, посередині склепу з'явилася вишукана красуня з червоними очима. Вона була одягнена в бордове плаття з величезним розрізом аж до стегна та спокусливо щось говорила:

«...ми обидва знаємо, любий, що ти мене хочеш. Просто дай знати і я відразу ж прийду. Вип'ємо вина, проведемо гарно час ось в цьому...»

Красуня ще щось балакала томливим голосом, поки містер Рейн гидливо дістав зі збільшеної коробки комплект білизни та відсахнувся. Реакція була настільки поганою, що я навіть злякалася.

— Щось пошкодилось?

— Пошкодилось... — протягнув вампір, додаючи через кілька секунд, — мозок в однієї дурепи. Дістала вже. Знайшла собі  багатого коханця, а як дізналася, що я маю більший статок — вирішила повернутися. Як таких взагалі земля носить...?

— А ви не пробували поговорити з нею прямо? Не маленька, має зрозуміти.

— А от не розуміє, уявіть собі. Ні прямо, ні криво, ні по діагоналі. Її зупинить хіба що якась інша бронебійна. А в мене з цією роботою немає часу шукати нікого.

— Все так погано?

— Все так нервово. Шле мені кожного дня такі подарунки, а потім фото свої напівголі. Та в мене своєї білизни вже стільки немає, скільки я її викинув на смітник!

— То може й ви вишліть їй?

— Що? — не зрозумів вампір, сонно відкриваючи пляшку  вина.

— Фото своє. Де ви щасливо обіймаєтесь з якоюсь гарною кралею. Вона подивиться, поплюється отрутою і дасть вам спокій.