Розділ №8. Особиста надзвичайна ситуація

Тепле ранішнє проміння пробиралося крізь будиночки. Контора "Відьмина служба психологічної підтримки" розташовувалась в центрі Делірії, зовсім недалеко під площі з фонтаном. Вона мало чим відрізнялася від інших будівель, хіба що побитими вікном на другому поверсі та величезним хвостом, який звідти виднівся. Не те щоб мене це сильно здивувало — ні, міс Аморія дуже вчасно описала всю красу ситуації. Але побачивши все власними очима я просто не змогла стримати сміху. Як і випадкові перехожі.

Припаркувавши мітлу поруч з дверима, я обережно зайшла в будівлю, роздивляючись стіни та стелю. Хоч би вони витримали вагу цього скаженого ящура. А то буде не дуже приємно, якщо його зад звалиться мені на голову, ще до того, як я встигну йому дати смачного копняка.

— А ви куди? — запитала повненька секретарка, з бейджиком "Міс Валорі". — В нас тут трохи надзвичайна ситуація, може прийдете іншим разом?

— Буду знати, як вашого внука тепер звати, — сміялася я, підморгуючи бабці. Секретарка здивовано подивилась, як я говорю сама з собою і махнула долонею. Певно тут це часто траплялося. — В нього стільки імен тепер.

— Та на здоров'я.

Обережно здіймаючись сходинками на другий поверх, я переймалася, що не побачу, куди йти, але дарма.  Як тільки вони закінчились, з самого краю коридору побачився довгий ніс мого психа, котрий не задоволено сопів та про щось гарчав. Ні, може б він і полум'ям на мене плюнув за мій сміх, але біда в тому, що його рот стулили двері. А очі залишились по той бік стіни. Як він взагалі там вмостився — навіть не уявляю.

— Ну привіт, моя особиста "надзвичайна ситуація". Мене тут твоя бабця прислала, аби я тобі добрячого копняка дала та повернула в людську форму. Сподіваюся, ти не дуже проти? — запитала більше для галочки. — Втім, я все одно його тобі дам. Нема чого свій хвіст людям з вікна показувати, а то на репутації контори погано відобразиться. Люди подумають, що місцеві психологи настільки втомилися, що ще на підході шлють клієнтів. У вікно.

Дракон спробував гаркнути, але перш ніж він хоч трохи розтулив свій рот, я зі всієї сили дала йому в щелепу. Від ляскоту, шкіра дракона пішла хвилями й, на моє диво, він моментально почав перевертатися назад. Величезне тіло поступово зменшилося і замінилося звичайнісіньким людським. Містер Майнд звалився на підлогу свого кабінету зовсім голим та, як на зло, непритомним. А от його зменшений звіриний дух продовжував незадоволено нарізати круги довкола тіла, намагаючись повернутися назад.

— Навіть не думай! — гаркнула я йому, даючи ляпаса вже без посередників. — Що, знов хочеш застрягнути? Хай отямиться спершу, а потім будеш мучити свого господаря.

— Я замерз і болить все. Погладь, а? — буркнуло чудо, раптово застрибуючи наглим чином на мої руки. Від такої несподіванки я аж звалилася на підлогу. — Не дивись на мене так. Ти б сама побула кілька годин в такій позі, теж  мріяла б про м'якеньке ліжечко. А я, щоб ти знала, всі ці роки шукав цього дурня. Як би не ти, так би й не знайшов.

—  Я вам що, маяк для драконів? Свічусь в темряві? — не розуміла, як це працювало. Голді я то призвала, а цього як?

— Ні, ти просто володієш вродженим талантом бісити, — скалився звір. — Так що дякую, колись відплачу. А погладиш за вушком — взагалі зацілую.

— Прости Інсанія! Я погладжу тебе, тільки б ти не цілував мене. Ще чого не вистачало! З духами цілуватись! — аж стрепенулася від однієї думки про це.

— Що, краще з цим? — махнув дракон носом в бік голого господаря. Подивившись ще хвилину на це знущання, я встала і вкрила його ковдрою з дивану. — Ти подумай, я то хоч маю більше манер за нього.

— Ти то? Та твій зад пів Делірії бачило з вікна! Це які ж такі манери мають бути? Та й взагалі, чого ти не виліз із його тіла, як зрозумів, що застряг?

— Не зміг. Знаєш, як буває? Ні туди ні сюди. От і сопів від безсилля.

— Добре... сопи собі.  А я піду розвозити посилки далі.

— Ти що, мене тут покидаєш одного з цим пришелепкуватим? — буркотів дракон. — А якщо мене назад в нього затягне? Я ж знов застрягну тут! Ти що, знущаєшся?!

— А що ти мені пропонуєш з ним робити? — поставила риторичне питання, оглядаючи кімнатку. Вона й справді була дуже малою. Не дивно, що вони не помістилися тут. — Я ж не можу його через всю Делірію на мітлі везти до дому! Та туди тільки в один бік летіти з годину!

— А якщо до тебе? — спокійно перепитало чудо, ніби ми через день бували один в одного дома. — Ти де живеш? Квартирка більша за цю в'язницю?

— Вона то більша, ви поміститесь, але ж як ти собі це уявляєш?

— Як, як? Мітлу між ноги, телепня в ковдрі теж на мітлу, а там хай собі лежить. Навіть якщо затягне — постраждаю якось до твого приходу. Даси копняка знов і нас попустить, — спокійно роздумував він, поки я дивувалася вигадливості  та безсовісності цього ящура. — І не дивись на мене так. Що поробиш? Зв'язала нас — так май відвагу взяти за це відповідальність.

— Я ж не навмисно!

— Твої проблеми. Відьма ти чи не відьма? Он, менше торгуйся, а то посилок ще повна сумка.

Змірявши це неподобство злим поглядом, я зробила глибокий вдих та видих. Потім, зав'язала ковдру на тілі містера Майнда довжелезним шнурком від комп'ютерної мишки та своїми навушниками, й перекинула його через мітлу, як черв'яка. Важкого такого черв'яка, від якого моя нещасна мітла мало не репнула. От в такій позі ми й спустилися сходами на перший поверх.

Шокований погляд похилої секретарки треба було бачити своїми очима. Вона спершу звалилася зі стільця, потім схопилася за серце, а потім згадала, що треба нібито захистити керівника.

— А куди ви...? — запнулася міс Валорі, багатозначно обводячи поклажу рукою.

— Та не хвилюйтеся, завтра зранку поверну цілим та неушкодженим. Якщо, звичайно, його мітла витримає.

— А якщо не витримає...? — прикинула вона інші варіанти розвитку подій. — Закопаєте дорогою?

— Я думала сказати, що поверну злим та з синяками... — чесно відповіла, не розуміючи, чого в мені бачили такого кровожерливого монстра.