Розділ №5. Посвячені яйця

Існували такі дні, коли хотілося залізти в кокон, щоб ніхто не чіпав. Цей нескінченний день був саме таким. А все тому, що цієї ночі наступала Пасха для нелюдів. І поки все нормальне населення Делірії готувало писанки, випікало пасочки та готувало сирну бабку, я обіймала на роботі свою нещасну мітлу та пила чергову чашку кави, щоб не заснути посеред робочої зміни. Поруч зі мною лежала сумка зі зменшеними подарунками, які я мала розвести за сьогодні, та браслет фіксації місцеперебування. 

Посеред складу почулися тихі кроки Сани. Сьогодні вона виглядала напрочуд щасливою, навіть не дивлячись на те, що ще нещодавно стирчала в гном'ячій бухгалтерії. І здавалося мені, що вся  справа у її новому залицяльнику, з яким вона нещодавно зійшлася та проводила багато часу. Сан Лайтер виявився на диво турботливим чоловіком і постійно шукав причини, аби побути з нею трохи довше. Він навіть інколи приходив з нею в контору гномів, поки та здавала звіти. Не кажучи вже про звичайні обіди на роботу та різні дрібнички.

— Що там з нашими рахунками? — вирішила запитати напряму, поки мала сили хоч про щось думати. — Не вийде найняти ще кількох відьом? У мене в сумці понад тридцять замовлень по всьому місту. Такими темпами, я помру швидше, ніж наша контора щось заробить.

— Відбудемо Пасху і зможемо найняти кількох помічниць. Співпраця з кол-центром для нас дуже вигідна, — мовила жінка, сідаючи поруч зі мною на підлогу зі своєю кавою. — Потерпи трохи. Я знаю, що ти втомилася, але скоро стане легше.

— Коли, Сано? Я сплю по три години в день, а то і менше, якщо якийсь дух надумає порозважатись за мій кошт. Це важко.

— Так, важко. Але ти справишся. Ми справимось разом. Ти знайдеш собі якогось буркотливого красеня і він відганятиме від тебе злих духів, — завела вона стару пластинку. Побачивши мій багатозначний погляд, жінка нахмурилась та продовжила.  — Так, я вірю, що це не легенда.

— Ти хоч уявляєш, яким страшним має бути цей "красень", щоб його лякалися духи, в яких з очей стікають чорнильні сльози? — скептично перепитала, видавлюючи з себе посмішку. — Думаєш мені треба таке щастя?

— Яке не яке, зате твоє. Може  ще почне подобатись, — обійняла мене Сана на кілька секунд та встала з підлоги. — Так що іди працюй і шукай свого скаженого зубастика.

— Як знайду, так і буду звати його! — розсміялася на весь склад.

Через кілька хвилин Сана попрощалась та пішла далі працювати. В моїх долонях спустів стаканчик з кавою, тому я послухала поради подруги та пішла далі розвозити посилки. Нерви нервами, а от гроші заробляти треба було. Як не на їжу, так на таблетки заспокійливого чи каву.

Нічна Делірія виглядала значно краще, ніж вдень. Зорі розсипались по небу, нібито хтось розбив скляну кулю. Але що мене надихало найбільше — тиша. Місто спало, навіть попри величезні черги до церкви, де всі живі істоти смиренно чекали, поки батюшка полиє їх святою водою. Я б і не помітила це, якби планшет не завів мене до однієї з таких черг, в пошуках нового клієнта. Біда була в тому, що отримувачем рахувався якийсь  "Святий Йон". І це ім'я дуже жирно натякало на його належність до церкви. Тієї самої, де зараз яблуку не було навіть де впасти.

Не знаю, який вже хворий автор додумався пов'язати людські свята з іншими расами, але видовище було досить комічне. Два довжелезних ряди з кошиками простягнулися на пів вулиці. Я хотіла було пройти в саму церкву, щоб запитати там цього самого "Святого Йона", але одна з бабусь стукнула мене палицею по нозі та сказала не лізти поперед батька на той світ. Знала б вона, що я фактично живу на тому світі, навряд чи говорила б так.

— Та не лізу я, мені тільки спитати "Святого Йона"! — виправдовувалася, не бажаючи сваритися ще з опівночі. — Я з кур'єрської служби...

— Тим паче стій! Он він, вже йде сюди. Так що діставай на посвяту їжу і не викобенюйся! — ніяк не втихомирювалася старенька. Я хотіла було відійти з ряду, але міцна рука мене зупинила. — Стій кажу! А то всю схему зіб'єш.

— Побійтеся бога, бабусю! Я з духами балакаю та мертвеців бачу. Куди мені до вашої святої води?! — втрачала витримку. Ну правда, я ніколи не була релігійною людиною. З моїм даром це взагалі не пов'язувалося. А тут...

— Що, шипіти зібралася від неї? — по доброму запитала вона, поправляючи на зморшкуватих щоках теплу хустку. На мить навіть здалося, що все минеться, аж поки та не продовжила: — Так шипи, не соромся. Он, напроти чорти стоять і нічого. В тому році кадилом випадково отримали між ріг, думала не прийдуть більше. А он, бачиш, не злякалися.

— За що хоч отримали? — жалісливо уявила це все. Варто було відмітити, що кадило в батюшки було розміром з мою голову. Певно, щоб відбиватися від грішників. — Невже напали?

— Та ні, Йон попрохав їх розпалити вогонь в кадилі, а ті перестаралися. Метал розігрівся, батюшка не витримав й кинув його вперед, — бідкалася жінка. — Ну а попереду стояли вони.

Поки ми балакали з бабцею Адою, в самому кінці черги, той самий "Святий Йон" у вигляді на диво високого гнома, йшов прямо в наш бік. В пухлих ручках виднілось здоровенне кадило, яким він розмахував на всі сторони, щедро занурюючи вулицю в їдкий дим. Дійшовши до тих самих чортів, він обережно закінчив ходьбу та по доброму посміхнувся їм, як старим знайомим.

— Доброї ночі, в мене для вас посилка! — вигукнула, привертаючи до себе увагу. — Розпишіться, будь ласка.

— О, дякую вам, пані відьмо! Це моя люба матуся передала? — радо запитав гном, забираючи з моїх долонь невеличку коробку.

Мовивши заклинання, вона моментально збільшилася в розмірах та вазі. Не втримавши в долонях подарунка, він мало не впав на коліна, а потім став діставати з картону...яйця. Величезні позолочені яйця, прикрашені дорогоцінним камінням! Мені б одного такого яєчка вистачило б, щоб оплатити оренду та зарплатню всім відьмам!  Та ще й у відпустку махнути!

Певно було в моїх нещасних очах щось таке жадібне, від чого гном перехрестив мене, потиснув руку та швидко втік зі своїми яйцями на оберемок. Це ж якби я одне дістала б з тієї посилочки, то могла б пожити спокійно цілий рік! А то й довше...от звідки у цих нелюдів таке багатство, щоб його ще й звичайною поштою відправляти? Невже зовсім не боялися, що їх могли  вкрасти чи пошкодити?