Розділ №2. Добрі істоти

Примарний вогонь обпікав долоні ні краплі не гірше за звичайний. Я сиділа на траві та дивилася на прокляті чорні двері, радіючи, що їх власник не спалив мене за все те, що я наговорила його родичу. І на тому дякую. А от цей бісовий елементаль встиг допекти мене до самої ручки. Поки я накладала на свої пальці заклинання знеболення, він знову і знову з'являвся поруч, і мені доводилося кидатися в нього шматками землі. Збоку виглядало певно зовсім комічно, бо містер "Псих" зжалився наді мною, відчинив двері та залишив поруч аптечку перед тим, як піти назад в будинок. Певно подумав, що я ще й на додачу забила голову.

Одягати рукавички вже не було ніякої змоги через запалення, тому я обережно здійнялася на ноги під свою ж лайку та сховала їх в сумку. Десь поруч знову почувся запах м'яти й мені захотілося заплакати. Чого цей елементаль прив'язався до мене? Йому що, мало некромантів на світі?! Чи це тому, що я єдина відьма на всю Делірію з таким даром?! Так не я його обирала!

— Та іду я вже, годі мене смажити! Я тобі не картопля! — гаркнула, ховаючи ушкоджені, перебинтовані долоні за спиною. — Он, біжи до свого господаря! Його смаж, а не мене!

— А хто тобі ляпнув, що він мій господар? — запитав дракончик скрипучим жіночим голосом, здивовано дивлячись на мене своїми величезними очима. — Це мій внук улюблений.

— А я чим вам завинила, що ви мене замість дров використовуєте?! Між іншим, це через вас я на вашого внука загарчала, — моментально перемкнулася на "Ви", з поваги до старших та ображено надула губи.

— Ти ж холодна, як лід. Думала погріти тебе по доброті духовній.  Хто ж знав, що ти духів відчуваєш?! Та яка взагалі пристойна відьма з мертвецями ведеться?! Де це бачено?!

— Ну добре, а потім то чого ви кидалися на мене? Я ж не лізла до вашого містера "Пс...", — запнулася, подумавши, що не гарно буде  звати “психом” улюбленого внука. А то ще дійсно спалить.

— Так хотіла, щоб ти йому повідомлення передала від мене. Мовляв, так і так. Шукай мені невістку Хіле, бо так і спатиме твій внутрішній дракон до скінчення віків. І мені на тому світі не даватиме спокою, — буркотіла тваринна сутність бабки цього психа. Треба було тікати від них обох. І чим швидше, тим краще.

— Так і передавайте, а я пішла працювати, — мило посміхнулася і побігла на вихід з ділянки, сподіваючись, що елементаль відв'яжеться. — Ці психи точно мене в лікарню відправлять скоро...

— Хільчик не псих! — пробуркотіло різноколірне чудо, нізвідки з'являючись прямо на моїй сумці. Від несподіванки, я стрепенулася і мало не зашпортнулася за свої ж ноги. — Він, між іншим, висококваліфікований психолог для нелюдів!

— Воно і видно, що у вас вся сімейка нелюдів! До інфаркту вирішили мене довести?! — гаркнула, скидаючи з себе вогняне чудо. — Чи коси спалити?! Так вони самі скоро випадуть! Дайте їм дожити ще хоч кілька років!

— Ой, можна подумати, що на тобі написано, що ти духів бачиш! І як мій Хільчик мав тебе від божевільної відрізнити? Ти хоч одну відьму крім себе бачила з даром до некромантії?! — ніяк не відставав дух, продовжуючи бігти слідом. Не відстав, навіть коли я на мітлі полетіла на наступний пункт призначення.

— Та може й були колись, але через таких липких духів як ви — виздихали! Їй богу серця поставали! На вас же ніяких нервів не вистачить, прости свята Інсанія! Ні спати не даєте, ні їсти. Навіть в туалеті знаходите!

— А ти передай вісточку внукові, а я інших духів від тебе повідганяю, — хитро протягнуло чудовисько, лапкою проводячи по моєму плечу і затушуючи вогонь на своїх пальчиках. — Поки не знайде собі пристойну жінку, з якою не пропаде, я тебе захищатиму ночами. Відіспишся, відпочинеш, наберешся сил...

— І в чому підстава? — відразу запитала, приземляючись на новій ділянці землі. — У духів сто п'ятниць на неділю. З вами домовлятися — собі дорожче вийде.

Надто чесні очі дракона заблискотіли, підтверджуючи мої слова. Не встигла я щось сказати, як перед маєтком вискочив пес у мій ріст. Велетень повільно зробив крок в мій бік, розповідаючи все що думає про мою роботу. Дзвонити у дзвінок різко перехотілося і я вже стала здавати задню, як дракончик стрибнув переді мною і став на оборону.

Я дивилася на це кольорове чудо та хотіла вже пожертвувати своїми руками, щоб схопити його і разом втекти, як сталося щось на межі здорового глузду. Моя бабця, з ручного дракончика розміром в мою дурну голову, збільшилась до розмірів кількох автівок та гаркнула на чорного пса. Той, зрівнявши вагові категорії, добросовісно щез та залишив нас наодинці. Мої здивовані очі побачила господарка, яка саме виходила з дому та чемно привіталася:

— Доброго дня, пані відьмо. Це ж моя?

— Так, місис Грін, ваша донька вам розсаду передала для ваших дослідів. Дуже просила сьогодні завести, щоб ви на повний місяць посадили.

— Амі зовсім совість втратила за своєю наукою. Хіба ж то є різниця на який місяць картоплю садити, якщо немає з ким? — бідкалася пані, поправляючи теплу хустину на загорілих щоках. — І що з того, що я одна натикаю її в землю?! Мені помічники треба, так, щоб соток сімдесят засадити. А то поля пустують...

— І що, зовсім немає помічників? — жалісливо запитала.

— Ой нема, Соулочко! Ще й Малий на днях скінчився, нема кому охороняти землю...

Мій ручний дракончик витягнув шию та закашлявся, згадавши того "Малого" песика в мій ріст з такою ж мініатюрною пащекою. Я намагалася не сильно коситись, але обурене лице було настільки комічне, що я ледь втрималась, аби не засміятись від людського горя. Міс Грін все ж таки не бачила духів і могла мене не так зрозуміти.

— Підпишіть, будь ласка, а то я трохи поспішаю сьогодні. Наступного разу обов'язково поговоримо довше.

Як тільки підпис був на місці, я сіла на вірну мітлу та здійнялася в повітря. Різноколірне шило в дупі наглим чином вмостилося на деревці своїм пузом, підперло лапками щоки та пускало димові кільця в повітря. По всій його шкірі майоріли вогняні іскри і я молилася Інсанії, аби це чудо не спалило мені транспортний засіб. Хоча варто було визнати, в ролі охоронця бабця видалася дуже гарним супутником.