Розділ №18. Неперевершена спокуса

Гірше людей, які нас не поважали на відстані, могли бути лише люди, які не поважали нас тут — поруч з нами. Сидячи на вхідних дзвінках, я із заплющеними очима старалася не дивитись ліворуч, в сторону Аделаїди Семенівни. Чесно кажучи, я навіть старалася не дихати, аби не відчувати цього ядерного запаху пампушок з горохом і часником! Свята Інсаніє, ну що за божевільний аромат! Особливо зранку, коли я поснідала лише кавою!

— Ви мене взагалі слухаєте?! — прокричали мені на вухо, коли я задивилася на золотаву скоринку, ковтаючи слину. — Я кажу, що запаху парфумів майже не чути! Я хочу повернути товар!

— Та як же його можна не чути, коли його на весь поверх чути??? — буркотіла, нещасно шморгаючи носом, доки пані Фріденберг з насолодою поїдала пампушки. — Ви вже відкривали упаковування?

— А як би я ще могла почути їх аромат?! — обурилась клієнтка. — Звичайно!

— Тоді нічим не можу допомогти. Розпакований товар поверненню не підлягає, вибачте. Гарного апетиту! Тобто дня!

Язик заплітався сам собою, поки мій нещасний живіт виспівував серенади на всю кімнату. З правого боку йому підспівував живіт Ская, а значно лівіше — Аміни та Салівана. І якщо ми ще якось трималися, то Сал втратив останню витримку, коли пампушки зникли в роті Аделаїди Семенівни, зате з'явився лоток із салатом "Білочка".

— Пані Фріденберг, ну хіба так можна! Ми ж тут теж голодні сидимо півдня з вами! Хоч би без часнику брали свою їжу! — зірвався з місця рудий хлопець в байці та сердито пригладив волосся. — А взагалі-то в нас для цього кухня є! От там і їжте собі!

— Поки я їм, мої золотенькі грошики заробляють інші люди! Так що я не збираюся гаяти часу!

— А нам значить мучитись можна?! — викрикнув Саліван і ображений вийшов за двері. Пані Фріденберг тільки хмикнула на це.

По хилитавши головою, я зрозуміла, що розуміння не буде. Деяких просто не можна було виправити. Поставивши на провітрювання вікно, я сіла назад за стіл і прийняла новий виклик, промовляючи базовий скрипт. На тому кінці почувся чоловічий голос:

— Тут моя дружина замовляла у вас вогнетривку помаду. Звуть пані Флаймз. Так ось, я хотів би замовити тим самим способом доставки станки для гоління. А то пошта в нас не працює, а кур'єр просто не добереться в цю частину міста.

— Яким ще способом? — не зрозуміла я.

— Ну дроном! — мовив містер Фаєртон Флаймз, а я згадала той інцидент і ту істеричну даму. Це ж треба таке!  — Якщо дорожче обійдеться — не проблема. Я все оплачу!

— Я перепитаю, зачекайте хвилинку, — кинувши фенікса на утримання, набрала номер кур'єра. — Привіт, Арене. Слухай, пам'ятаєш ти на днях дроном доставив помаду? Ага, тій самій дурепі. Так ось, її чоловік хоче доставку тим самим шляхом. Зможеш організувати?

— Тобто я можу офіційно пробити йому дах? — щасливо перепитав містер Роуд. — О це так мене щастя привалило! А можна я всім так буду доставляти???

— Я то не проти, тим паче, що їм ніякої шкоди від того. Але де ти стільки дронів візьмеш?

— Та вони їх і так штампують, як серветки. Повір, дадуть! І цим добре, бо кришу знесуть чужому клану, і тим добре, бо отримають посилки. Тайро, ти геній!!!

— Свята Інсаніє, це ж ніколи тепер не закінчиться ... — простогнала.

Погодивши з клієнтом деталі, я покликала Ская, аби розказати таку "чудову" новину. Ні, вона то була вигідною всім, але єдине, що кожен раз зупиняло війни кланів феніксів — це відсутність продовольчих товарів у жінок, через розбомблені дороги. Вони підіймали бунт, чоловіки відбудовували все, кур'єри нарешті могли повернутися, а потім все по колу. А якщо тепер можна буде отримувати все дистанційно, то їхні сварки ніколи не закінчаться.

— ...тому треба оновити умови доставки по їхнім землям.

— Це дійсно геніальна ідея, Тайро. Я впевнений, що відбою від зацікавлених клієнтів не буде. Ти молодець.

Десь збоку почувся скрип чергового лотка й Аделаїда Семенівна дістала нову порцію моєї особистої каторги. Свинина, в сливовому маринаді, ще й підігріта в мікрохвильовці, тепер пахла на всю кімнату. Мій нещасний голодний живіт аж звело від спазму! Ні, далі так продовжуватись не могло. Вискочивши з крісла, я вийшла на кухню і замовила всім колегам обід. М'ясо, картопля і навіть по дві пампушки з горохом! Бог з тими грошима, в такій  напрузі неможливо працювати! А потонути у власній слині — це вже занадто.

Трохи подумавши, я замовила ще й торт і вино. Якщо вже саботувати роботу, то робити це з професіоналізмом. І поки кур'єри мені заносили всю цю смакоту, я, недовго думаючи, пішла ще й за бухгалтеркою.  Хоч би що там було, але без неї святкувати моє підвищення я не могла.

Прохолодні коридори на диво виглядали затишно. Чомусь, за цей короткий час, я звикла до них і вже не вважала настільки чужими. Чи то зріднилася, чи то дійсно стала вважати своєю власністю. А от Анія на мене як зазвичай впливала досить однозначно — викликала прихований страх та повагу. Для її професії й не дивно.

— Привіт, я там обід замовила нам всім. Пішли їсти? — посміхнулася, аби виказати привітність. 

— Я б з радістю, але в мене намічається зустріч з Саном. Тим самим, який через твою магію в мене закохався і тепер телефонує кожні п'ять хвилин, попутно приносячи молитви всім богам. І ще добре, якби Інсанії, так ні! Арану до чогось приплів.

— А в чому різниця, кому молитись? — запитала я. Дарма запитала, бо дівчина насупилась, моментально здіймаючись зі свого крісла. — Та не злись ти так. Закохався він все одно в тебе. А боги то таке.

— Таке то таке, але він навіть не усвідомлює нічого. Сподіваюсь твоя магія завтра вже розвіється і я зможу нормально жити. А то справ купа, а через Сана ні про що не можу думати спокійно. Правда.

— Він сам закохається в тебе, навіть якщо магія зникне сьогодні. Просто подивися на себе і на нього. Від тебе віє холодом і повагою, а від нього теплом і надійністю, — посміхнулася. — Не зважай на те, що він не розрізняє кольори без окулярів. Моя відьомська чуйка підказує, що він був гарною людиною. А тобі треба хоч хтось, кому ти зможеш довіритись.