Розділ №16. Сумнівні напої

«Тихий Дім» цього вечора виглядав напрочуд багатолюдно. Коли ми зі Скаєм йшли сюди, мені здавалося, що знайти Сана буде досить легко. Але зараз, сидячи за барною стійкою, повною незнайомих людей, я вже не була настільки впевнена. Ба більше, я навіть сумнівалася чи правильно вчинила, що погодилась прийти на зустріч наосліп. Попиваючи каву, мої очі блукали по залі в пошуках чоловіків в окулярах. Їх налічувалося вже семеро, але жоден з них не мав золотої оправи. А що, якщо він прийде без них?

— Красуне, кого шукаєш? — запитав голос під моїми долонями. Стрепенувшись від неочікуваності, перевела погляд на стійку. — Та не дивись на мене так, тут всі говорять. Ти що, ніколи не чула, щоб барна стійка говорила?

— Не чула. Зазвичай це з нею всі говорять, а вона мовчить, — зауважила. Втім, чого я дивувалась? Тут дійсно всі меблі були балакучими.

— От! А уявляєш, як це несправедливо? Всі розказують про свої проблеми, а слухати про мої ніхто не хоче! Егоїсти! — вигукнула спересердя стійка так, що один п'яний клієнт аж прокинувся і здійняв своє лице з дерев'яної поверхні. — Ще й слину пускають на мої груди та жаліються, що тверді...! Ніякого такту!

— Невже у тебе немає друзів? Тут же стільки всіх.

— Та є. Он, винна шафа теж чудово розуміє моє горе та його відсоток алкоголю, але шкода, що звичайні істоти не розуміють, — засумувала співрозмовниця. Поруч зі мною з'явилась склянка з якимось напоєм. — Мене, до речі, Люся звуть. За знайомство?

— Хіба що один келих. Я тут по справі, чекаю людину, — посміхнулася, відпиваючи солодкий напій.

— Кавалера чекаєш? — хитро протягнула вона. 

— Та ні, мій кавалер з містером Хоумом домовляється зараз про розпродаж. А цей... — задумалась, як би правильно кваліфікувати наші відносини, але так і не змогла віднести їх ні до робочих, ні до особистих. — Я своєю дурною магією змогла повернути йому нормальний зір, уявляєш?

— А що не так з твоєю магією? — не зрозуміла Люся. — Теж оживляєш предмети, як Ела? Ти цей, навіть не здумай! В нас тут і так перенаселення!

— Та ні, красуне. Все, що я комусь бажаю — здійснюється. Тільки я цього не контролюю. Все своє життя вважала це прокляттям, а зараз...Я повернула людині кольори в життя, і...

— Відчула себе потрібною? — тихо продовжила Люся, доливаючи мені напій. — Знаєш, до нас тут іноді Інсанія заходить випити... Так ось, у неї дивна любов до відьом з унікальною магією. Вона мені якось сказала, що вручила їм таку дивну магію, щоб вони могли допомагати людям. Так що не засмучуйся, красуне. Навіть якщо тобі здається, що ти перетворюєш чиєсь життя у психлікарню, це все одно приносить користь.  Розумієш? Деякі речі просто мають статися.

— Схоже ти нанюхалась спиртного вже, Люсь. Он, боги вже маряться.

— Ні, мариться мені один красень, який тут часто вишукує кращу долю і яким тут часто милується цілком реальна Інсанія. До речі, ти не його чекаєш? Сан дальтонік.

— Сан Лайтер? — здивувалася, повертаючись назад, аби на мить втратити мову.

В мою сторону йшов високий чоловік, одягнений в чорну сорочку та джинси. Він мав довге золоте волосся і блідувату шкіру, а на лиці виднілися ті самі окуляри. Чимось він дійсно нагадував сонце, бо та світла  аура, яка йшла від нього, змушувала довіряти та посміхатися. Надзвичайно тепла людина. В голові дивно загуло та кинуло в жар. Чи то від реакції на гарного чоловіка, чи то від алкоголю, який мені намішала стійка.

— Тайро? — мовив жіночий голос збоку, викликаючи страх. Через шум у вухах ледь змогла впізнати голос нашої бухгалтерки. — Тільки не кажи, що тобі Люсіалінарія налила щось! Люся! Хіба ж можна людей таким поїти?

— А що я? Я взагалі тут стою і нічого не роблю... — пробуркотіла стійка.

— Вона ж на ногах вже не тримається!

— Тайро? — промовив чоловічий голос, за яким я змогла розпізнати того самого Сана.  Тільки от говорити поки що дійсно не виходило. Це ж треба було так напитись. — Що з нею, Люся?

— Ця звідниця напоїла її, поки вона чекала  вас. Ще й два стакани «Сонячного затемнення» влила в неї.

— Давайте я допоможу відвести її додому. У нас мала бути зустріч, але... — черговий шум у вухах викликав нудоту. Поки вони там сперечались і домовлялися, я мріяла про рідне ліжечко. — Я її боржник.

— Кай! А ну зви містера Айронса! Скажи, що тут його Тайрі погано, хай везе додому! — крикнула Анія, втримуючи мене на стільці, аби я не звалилася. — Потім борг віддаси. А то її хлопець тобі лице розіб'є, якщо побачить, що ти її п'яну несеш не зрозуміло куди.

— Не розіб'є, він у мене до-о-обрий, — заперечливо протягнула, обіймаючи Анію.

— Це він тобі на словах добрий, а так, як і всі чоловіки — мозок вимикає, коли ревнує. А я не хочу дивитись, як комусь лице розбивають. Не сьогодні, Тайро.

— Ви подруги? — запитав Сан.

— Я її праведно боюсь, але вона така чудова, ти б знав! — посміхнулася, обіймаючи міцніше Анію. І навіть ричання не врятувало її від обіймів. За все, що вона сьогодні для мене зробила, я хотіла віддячити їй. —  Анія хоч і страшна, але ти в неї по вуха закохаєшся! Я тобі обіцяю!

— Та щоб тебе, Тайро!!! — закричали мені на вухо і вручили на оберемки  Скаю, котрий лишень прибіг на крики. — Я тобі це ще згадаю, чесне слово!

— Чого ви так сердитесь, вона ж просто на п'яну голову ляпнула? — запитав Сан, коли мене вже несли на вихід.

Але я то знала, що не просто ляпнула. Він дійсно був красенем, а ця жінка заслуговувала на гарного чоловіка. Ская я їй не віддала б, а Сан теж нічого. Зійдуться! Ой, як зійдуться!

— Як ти примудрилася так набратися за одну годину? — буркотів Скай, всаджуючи мене в машину. — Добре, що пані Ін вчасно побачила. А так, хто його знає, що цей Сан робив би з тобою.

— Це все стійка...красень тут ні до чого... — простогнала від головного болю.

— Як ти його назвала?! — обурився мій мужчинчик, від чого між його брів пролягла гарна така складочка.