Розділ №15. Корумповані покидьки і нещасні кози

Кожна істота в цьому світі мала свою ауру. Щось, що змушувало інших тягнутися до неї чи триматись якомога далі. Але траплялися і такі, як наша бухгалтерка — Анія Ін. З одного боку, до неї тягнуло абсолютно всіх робітників нашого колективу, бо саме вона видавала нам зарплату. А з іншого...цю святу жінку всі боялися більше ніж Ская чи його дядька. Чи то вона мала вроджену ауру хижака, чи то співробітники просто боялися засмутити її та не отримати вчасно гроші.

Хоч би що там було, але коли міс Ін покликала мене у свій кабінет, я відчула весь спектр емоцій, який тільки міг бути. Йдучи коридорами, хотілося провалитися під підлогу, аби просто уникнути розмови із цією жінкою. Я не здогадувалася, для чого їй могла знадобитися звичайна працівниця. Подумки перебрала всі можливі та неможливі провини та недоліки, за які мене могли звільнити чи позбавити зарплатні, але нічого так і не спало на думку.

Постукавши в кабінет, я дочекалася відповіді та зайшла. Анія сиділа у своєму кріслі та перебирала купу паперів з якимись таблицями. Поглянувши на мене своїми великими очима, вона поправила окуляри на носі, заправила за вуха чорні коси й запросила сісти.

— Так от, Тайро. Я передивилася документи по спадщині, як і просив містер Айронс, і знаєте що? Ви і є та сама зникла власниця, яка ніяк не вступає в спадщину! — зраділа вона, під мій скептичний погляд. Не дочекавшись відповіді, дівчина відкинулась на спинку та продовжила. — А тепер питання: чому?

— Я консультувалася з нотаріусом і він сказав, що за заповітом, я маю пропрацювати пів року, аби він рахувався моїм.

— Менше слухайте цих навіжених маніяків. Кол-центр буде рахуватися вашим доти, доки ви будете особисто в ньому працювати. Тобто фактично, він ваш ще з першого вашого робочого дня.

— Але нотаріус... — почала було я, але мене перебили.

— Корумпований покидьок, так буває. Що поробиш? Таке життя.  Так що вітаю вас, міс Колм, ви офіційно вважаєтесь власником цього дурдому! — щасливо посміхнулася вона та потисла мою руку. По шкірі пронеслась хвиля праведного страху. Чи то від відповідальності, чи то від магнетизму дівчини.

— Знати б ще, що з ним робити... — зніяковіла я, перебираючи тисячі питань в голові. — Це хоч точно? Ніяких помилок не може бути?

— Я не помиляюсь ніколи, Тайро, — трохи образилась вона, надуваючи губи. — А що вам робити? Працювати. Люди самі собі не допоможуть. Це велика відповідальність і ви маєте її на себе взяти.

— Ви так кажете, ніби я людей рятую...аж соромно якось стало...

— Дарма. Можливо вам і здається, що ця робота надто нервова та погана, але навіть найменші наші слова здатні змінити чужу долю. А ви говорите з людьми кожен день. Не недооцінюйте свою важливість, — мовила Анія, закинувши ногу на ногу. — Ви от знали, що ваша бабця мала дуже цікавий дар? Все, що вона комусь бажала з щирого серця — здійснювалося. Хіба він не передався вам?

— Знаю. Люди її за це на руках носили. А от мій дар живе своїм життям. І я не бачу, що він приносить хоч комусь користь. Правда. Все, що він мені поки що приніс — це купу скандалів.

— А що, якби вам снилися всі ті люди, чиє життя ви змінили? Тоді б ви відчували, що приносите користь? — бухгалтерка задумалася та потерла скроні. В чорних очах промайнула якась хитринка, але я так і не зрозуміла від чого. — Спробуйте перед сном подумати про свої побажання, що як подіє? Відьми взагалі дуже чуттєві до самонавіювання.

— Навряд чи... Послухайте, Аніє. Я правильно розумію, що тепер можу не хвилюватися через звільнення? — перепитала. — Якщо я керівник цієї контори для психів, то можу більше не боятися відповідати дурним клієнтам так, як вони цього заслуговують?

— Абсолютно. Тільки ви ж розумієте, що скарги можуть суттєво зарізати ваші прибутки?

— Нічого...кожен має отримувати те, на що він заслуговує. Навіть якщо це копняк під зад.

— О так, святі слова! — посміхнулася Анія. — Кому, як не мені про це знати? Ідіть собі, Тайро. По документах я вас прописала, тому живіть спокійно. Все, що треба буде дописати, покличу знов.

— Добре. Дякую вам ще раз.

Вийшовши з кабінету, я притулилася до прохолодної стіни лобом, аби трохи дати собі час зібратися з думками. Якщо нотаріуса підкупили, значить комусь це було вигідно. Чи не тому самому дядьку Ская, який в телефонній розмові говорив про щось схоже?

Тихий звук пролунав у кишені. Я мовчки  дістала телефон, аби прочитати повідомлення:

«Доброго дня, Тайро. Алан погодився з моєю ідеєю. Скажи своєму керівнику, хай приходить сьогодні увечері у нашу кав'ярню, обговорити деталі. Гарного дня тобі.

Елайна Мортал»

Ось воно як. Значить на зустріч із Саном я ітиму одна. Зробивши глибокий вдих і видих, я пішла назад, на своє робоче місце. Холодні коридори навіювали нічим не тепліші дурні думки. Картинка, яка складалася, анітрохи не заспокоювала мене. Хотілося вірити, що я параною, але поки що факти були на стороні мого розсудливого розуму і дурного язика.

Показавши Скаю повідомлення та дочекавшись кивка, я повернулася на вхідну лінію та увімкнула черговий виклик.

— Доброго дня, мене звати Тайра. Чим можу допомогти вам? — запитала автоматичний скрипт.

— Тайра? — здивувався жіночий голос. — Шлагбаум мені в горлянку, невже це знову ти?

— Я...? — здивувалася, стараючись згадати, що я могла натворити.

— Ти ж мені порадила люмінесцентну фарбу! Точно ти, я твій голос запам'ятала! — тріумфально викрикнула жіночка, а я таки згадала, що дійсно радила нещодавно  фарбу для волосся, яка в темряві світиться.

— З нею щось не так? Не світить? Не пофарбувала? Не прийшла? — почала перебирати можливі варіанти, за які мені зараз впишуть по перше число.

— Ну що ти, дівчинко! Чудова фарба! Світить так, що потяги геть не здирають її, коли моїх козочок збивають... — на краю свідомості промайнула вирізка з нещодавніх новин, де потяг з'їхав з колії через неонових кіз. Невже...? — Біда в тому, що перший потяг порозбивав усі ліхтарі, а поки їх не поремонтували, ці живодери їдуть, як нічні метелики!  Тобто, як ізверги сліпі, прямо на моїх нещасних козочок, пофарбованих тією фарбою! Та в мене вже валеріани в окрузі не хватає, щоб заспокоювати їх!