Розділ №3. П'яний монстр в спідниці

Холодний вітер пробирався крізь осіннє пальто і морозив пальці. Я дивилась, як таксі добросовісно зникало на горизонті разом із Саліваном та Аміною, в котрих "неочікувано" з'явилися справи на під'їзді до кав'ярні. Що то були за справи ніхто не знав, втім, містеру Скаю було байдуже, а пані Аделаїді — тим паче. Єдине, про що думала наша дивна компанія — це про смачну вечерю, теплі напої та гарний відпочинок. Після божевільних клієнтів хотілося добряче розслабитись в мирній атмосфері доброзичливості. А назва закладу обіцяла нам саме це. Втім, підстава почалася ще на вході...

Взявшись за ручку, Аделаїда Семенівна пробуркотіла щось собі під ніс і впустила нас в переповнену кав'ярню. Коли ми проходили крізь дверну раму, мені здалося, ніби хтось прошепотів — «Який красень, так би й поцілувала його...». Обернувшись по сторонах, в пошуку балакуна, я зрозуміла, що сказати це міг будь-хто. Зала була настільки переповнена, що вільних місць просто не залишилось. Посередині виднілася барна стійка, розмальована під Хелловін як гарбуз. Десяток столиків займали відвідувачі, котрі постійно фотографували об'єкти інтер'єру. Не зрозуміло чому килимок для витирання ніг повісили на стіну, так ще й кавовий апарат засунули у найвіддаленіший куток. Хоча, здавалось би, він мав би стояти або на кухні, або на барі. 

Робити було нічого, тому ми почекали, поки один з офіціантів зверне на нас увагу та підійде. Через декілька хвилин один із красенів зачепився поглядом за нашу дивну компанію, стрепенувся і пішов зустрічати. 

— Доброго дня! — привітався рудий красень, у випрасуваній шовковій сорочці. — На жаль, в основній залі місць немає, проте ви можете пройти у додаткову. Пані Адо, ви ж знаєте, що і як. Нести туди меню для вашої компанії?

— Звичайно, Каю. Ти ж знаєш, що я обожнюю це місце. Могла б жити тут вічно! — підморгнула жінка і, схопивши мене під руку, потягнула вліво. — Ми дуже голодні, неси хутчіше меню! А то нажаліюсь на вас Люсі, і буде вам весь вечір весело жити!

— Помилуйте! — перехрестився офіціант, відхрещуючись від погрози.

Хто така "Люся" я не знала, але судячи з яскравої реакції здорового чоловіка, це була не менше ніж місцева катастрофа. Не дивно, що не встигли ми ще зайти в окрему затишну кімнатку, як Кайтон вже стояв поруч і розкладав на наш стіл дивне меню. Чому дивне? Бо на кожному екземплярі були написані різні імена сріблястою ручкою. Навіщо комусь здалося називати їх, я навіть не здогадувалася. Можливо, це була примха власників, а можливо якась акція, типу “Якщо імена зійдуться, отримайте знижку”. Хто ж їх знав?

Сама зала мало чим відрізнялася від сотень інших: два дивани, пуфики для дітей, картина, столові наряддя. Місця небагато, правда, але для нашої компанії саме те. Що мене суттєво порадувало — це тиша. Шум з основного залу майже не доходив сюди. Можна було трохи розслабитись від важких буднів і насолоджуватись моментом. 

Пані Ада всадила нас з містером Айронсом на окремий диван, а сама вмостилась навпроти, очікуючи чогось хитрим поглядом. Зачекавши декілька хвилин чергової підстави, мені набридло і я потягнулася за меню. Воно не виглядало якось дивно, хіба що на кожному екземплярі писались якісь дивні імена сріблястим кольором. Тому я налякалась, коли розкрила чорну книжку і та стрепенулася в моїх долонях, починаючи віщати спокусливим тоном рекомендації! Ні, спочатку я подумала, що в мене галюцинації на фоні важкого робочого дня, але мій начальник теж підвів брову від здивування. Втім, це була єдина реакція, яку я побачила на його лиці за весь час роботи. І тільки пані Ада спокійним тоном заявила:

— А чого ви так дивитесь? Всі речі у цій кімнатці цілком живі істоти. Можете побалакати з ними, як дійдете до потрібної кондиції,  — посміхнулася старенька жіночка, погладжуючи софу зморщеною рукою. — Щоб ви знали, Кайра та Лорі за людськими мірками живуть у шлюбі й ці пуфики під стіною їх названі діти. Вони просто соромляться нових людей, бо їх дуже сварить власник закладу, коли ті неочікувано починають говорити з дітьми. Але не хвилюйтеся, скоро вони теж розслабляться і в нас буде гарна компанія.

— Мені, будь ласка, якийсь міцний  коктейль і шматочок «Чорного лісу», — мовив містер Скай, аби змінити тему. Певно йому теж не хотілось називати речі своїми іменами, а пані Аду — божевільною, — А дамам...?

— А нам так само, любчику, — мовила пані Аделаїда, хитро примружуючи очі. — Тільки най змішує Люся. У неї краще виходить.

— А...? — хотів було щось запитати чоловік, багатозначно  здіймаючи брови.

— Так, Кайтоне. Іди вже, а то Нортону нажаліюсь, що ти тут задивляєшся на нас! — обірвала вона й випроводила офіціанта за двері.

Чекати його довелось не довго. Через якихось двадцять хвилин ми вже смакували неперевершений шоколадний  торт з присмаком кави й запивали його різними  напоями. Мій, от, мав фіолетовий колір і дуже дивну назву — «Нове життя». Що туди намішали я навіть не здогадувалася, але смак був неперевершений. А на голодний шлунок ще й вкрай міцним. Пані Аді, схоже, дісталось з містером Скаєм щось ще сильніше. Бо випивши половину стакана, вона вмостилася зморщеною щокою на бильце софи й почала жалітися їй на свою важку долю. Яким же було моє здивування, коли та софа їй відповіла! Я навіть почала кліпати очима від переляку. 

— Адо, і це по вашому важке життя? Та ви своїх клієнтів лише чуєте, та й то якихось десять хвилин! А я з Лорі вимушена споглядати їх зади! — жалілася софа у відповідь. — Мало того, я ще й повинна їх стримувати від нецензурної лексики, бо ці малі бешкетники все повторюють за ними! Ви хоч уявляєте, як важко їм в дупи превентивно стріляти пружинами, щоб при цьому не попсувати свою оббивку? І це я ще мовчу, як деякі витирають об мене свої брудні пальці! І дай, свята Інсаніє, щоб вони були в торті, а не після відвідування дамської кімнати!

— Так всі ж руки миють, — не розуміла пані Ада, поки я п'яно витріщувалася на них обох, стараючись зрозуміти хто ж з нас трьох збожеволів. Ні, я могла б запитати не зацікавлену особу, тобто свого керівника, але його зморило так, що він вже сопів на бильці!