Розділ 3. Той, кого прислали

Вогонь у печі майже згас, коли Лада прокинулася. У кімнаті було напівтемно — не ніч і ще не ранок. Те саме коротке, крихке відчуття, коли світ ніби зависає між двома станами.

Мар спав поруч. Важко, глибоко, як людина, яка вичерпала себе до кінця. Його рука все ще лежала на її талії — важка, тепла, звична. Ніби навіть уві сні він не дозволяв їй зникнути.

Лада не рухалася. Просто дивилася на нього.

На шрам над бровою — тонку світлу лінію, яку вона вже знала напам’ять. На щетину, що зробила його обличчя жорсткішим. На губи, трохи стиснуті навіть уві сні. На те, як рівно він дихає.

У такі моменти він здавався іншим. Простішим. Ніби з нього знімали все зайве — силу, напругу, готовність бити або захищати. Залишався просто чоловік, який втомився і спить.

Просто Мар.

Вона ковзнула поглядом нижче — на його плече, на груди, які повільно піднімалися й опускалися. І на секунду дозволила собі уявити, що так може бути завжди. Без поспіху. Без страху.

Але це відчуття швидко зникло.

Лада обережно витягнулася з-під його руки. Робила це повільно, щоб не розбудити. Його пальці трохи стиснулися, ніби він відчув рух, але не прокинувся.

Вона підвелася.

Підлога була холодною, і цей холод одразу повернув її в реальність. Вона накинула на плечі його сорочку, яка лежала поруч. Тканина була трохи жорстка, ще тепла. Пахла димом, деревом і ним самим. Цей запах заспокоював більше, ніж хотілося визнавати.

Лада підійшла до вікна і відхилила завісу.

Небо вже світлішало, але сонце ще не піднялося. Сіре світло повільно розливалося між деревами. Ліс стояв темний, щільний, мовчазний.

Здавалося, ніч ще не до кінця відступила.

Вона вдивлялася довго. Намагалася вловити хоч якийсь рух. Хоч щось, що підтвердить або спростує відчуття.

Але нічого не було видно.

І все ж вона знала.

Там хтось є.

Не люди.

Щось інше. Чуже. Терпляче.

Не близько, але й не далеко.

Знак на зап’ясті різко нагадав про себе. Спочатку легке тепло, потім — печіння. Не таке, щоб змусити скрикнути, але достатнє, щоб не ігнорувати.

Вона стиснула руку іншою долонею. Натиснула сильніше, ніби це могло щось змінити. Ніби біль можна було втримати всередині.

— Знову?

Голос позаду був хрипкий, ще сонний, але вже зібраний.

Лада не оберталася одразу. Просто кивнула, дивлячись у вікно.

— Воно близько, — сказала тихо. — Я відчуваю.

Позаду заскрипіло ліжко. Кроки були тихими, але впевненими.

Мар підійшов і став за її спиною. Його руки обійняли її — не різко, без поспіху. Просто притиснув до себе, як щось своє.

Він поклав підборіддя їй на плече.

— Скільки в нас часу?

Його голос уже звучав інакше. Чіткіше.

— Не знаю, — відповіла вона. — День. Два. Може, менше.

Він нічого не сказав.

Просто тримав її.

Лада відчула його тепло спиною. Його дихання — рівне, спокійне. І серце, що билося так, ніби нічого не змінилося. Ніби це звичайний ранок.

Вона завжди дивувалася цьому. Його здатності не розсипатися, коли все йде не туди.

— Я не хочу, щоб ти знову ризикував, — сказала вона, не обертаючись.

Він трохи сильніше стиснув руки.

— А я не хочу тебе втрачати, — відповів він. — Тому будемо ризикувати разом.

Вона тихо видихнула. Не погоджуючись, але й не заперечуючи.

Повернулася в його обіймах.

Подивилася прямо в очі.

— Ти розумієш, що якщо вони прийдуть — то прийдуть не тільки за мною?

Він кивнув ледь помітно.

— Розумію.

— Вони прийдуть за нами обома.

Мар провів пальцем по її щоці. Повільно, уважно. Ніби перевіряв, чи вона тут, чи справжня.

— Нехай приходять, — сказав він. — Ми зустрінемо їх.

Його голос був рівний. Без виклику. Просто факт.

Лада дивилася на нього ще мить, потім опустила голову і притулилася чолом до його грудей.

— Іноді я думаю, що було б легше, якби я була звичайною жінкою, — прошепотіла вона. — Без цього всього.

Він тихо засміявся. Коротко.

— А я іноді думаю, що було б легше, якби я не любив тебе так сильно.

Вона підняла очі.

— І?

— І це така ж дурня.

Він торкнувся її підборіддя, змусив підняти голову і поцілував. Повільно. Без поспіху. Не як учора — без різкості, без напруги.

Просто поцілунок.

Вона відповіла так само спокійно. Руками обвила його шию, притиснулася ближче. Відчувала, як він тримає її — не сильно, але впевнено.

Вони не поспішали.

Не тому, що було багато часу. А тому, що його майже не було.

Коли вони відсторонилися, Лада залишила руку на його грудях. Там, де билося серце.

— Обіцяй мені одну річ.

Мар глянув на неї уважніше.

— Яку?

Вона на секунду затримала погляд, ніби вирішувала, чи варто говорити.

— Якщо дійде до того… якщо вибір буде між мною і тобою — ти вибереш себе.

Він не відповів одразу.

Просто дивився.

Довго.

Потім повільно хитнув головою.

— Не можу.

Вона заплющила очі.

— Чому?

— Бо це вже не буде я.

Вона ледь усміхнулася, але в цій усмішці не було радості.

— Тоді ми згоримо разом, — сказала вона тихо.

— Згоримо, — погодився він. — Але не сьогодні.

Він нахилився і поцілував її ще раз. Коротко. Майже легко.

Ніби це звичайний ранок.

За вікном уже повністю розвиднілося. Сірість повільно переходила в бліде світло. Дерева ставали чіткішими, земля — видимою.

Все виглядало спокійно.

Занадто спокійно.

Лада ще раз глянула в бік лісу.

І цього разу не намагалася щось побачити.

Вона просто знала.

Там чекали.

І вони не підуть.