Розділ 2. Знак на зап’ясті

Мар стояв біля вікна і дивився в темряву. За склом нічого не було видно — ніч поглинула двір повністю, стерла обриси дерев і паркану, залишила тільки чорну, глуху порожнечу. Лише відблиски вогню в печі зрідка ковзали по шибках, ламалися, тремтіли й зникали, ніби щось живе намагалося вирватися назовні й одразу втрачало силу.

Він не любив таких ночей. У такі ночі все ставало надто тихим. Не спокійним — саме тихим, напруженим, наче повітря густішало і застрягало в грудях. Наче світ затаїв подих перед тим, як ударити.

Лада сиділа за столом і дивилася на свої руки. Вона не рухалася, тільки інколи ледь помітно стискала пальці, ніби перевіряла, чи відчуває їх. На лівому зап’ясті пульсував знак — тонка червона лінія, що врізалася в шкіру, як свіжа подряпина. Ще вранці вона була майже непомітною, а тепер світилася крізь шкіру теплим, тривожним світлом.

Вона не скаржилася. Не питала. Не просила.

Просто мовчала.

І це мовчання було важчим за будь-які слова. Воно повільно заповнювало кімнату, змішувалося з запахом диму й гарячого дерева, осідало на плечах, тиснуло.

Мар відірвався від вікна і підійшов ближче. Сів навпроти. Стіл між ними здавався зайвим, але він не прибирав його — ніби потребував цієї відстані, щоб не зірватися раніше, ніж вона дозволить.

Він узяв її руку. Його долоня була теплою, шорсткою, з грубою шкірою і старими мозолями. Її — холодною, майже нерухомою. Вона не відсмикнулася, але й не відповіла.

— Скажи хоч щось, — тихо сказав він.

Лада підняла очі. Погляд був прямий, але втомлений. Там було більше, ніж страх, але вона не давала цьому виходу.

— А що казати, Мар? — її голос прозвучав низько, трохи хрипко, наче вона довго мовчала не тільки зараз. — Що я боюся? Ти й так це знаєш. Що я не хочу, щоб ти знову ризикував через мене? Це теж не новина.

Він повів великим пальцем по її зап’ястю, зупинився на тій лінії. Шкіра там була гарячішою, майже пекла.

— Я не через тебе ризикую, — відповів він. — Я через нас.

Вона ледь посміхнулася, але без тепла.

— Це одне й те саме.

Мар похитав головою.

— Ні. Бо якщо я не буду поруч, то хто тоді тебе захистить?

Лада відвела погляд на мить, ніби щось там, у темряві кімнати, було простішим, ніж його обличчя.

— А хто захистить тебе від мене?

Слова зависли між ними. Не різко — тихо, але точно.

Він не відповів одразу. Просто підніс її руку до губ і торкнувся шкіри там, де бився знак. Його дотик був обережним, але не боязким.

— Я вже давно зробив свій вибір, — сказав він. — І не збираюся його змінювати.

Лада дивилася на нього довше, ніж раніше. Наче намагалася знайти там щось, чого не помічала раніше. Або переконатися, що це не зникне.

Потім повільно витягнула руку і поклала її йому на груди. Прямо поверх серця.

— Іноді я думаю, що було б легше, якби ти мене зненавидів, — тихо сказала вона. — Легше, ніж дивитися, як ти гориш разом зі мною.

Мар накрив її руку своєю, притиснув сильніше.

— А я не вмію ненавидіти тебе, — відповів він. — Навіть коли дуже хочу.

Вогонь у печі тріснув, іскра вискочила й згасла. Тіні на стінах здригнулися, попливли.

Вони сиділи мовчки. Але це вже було інше мовчання — не порожнє, а наповнене.

Лада раптом нахилилася вперед і поцілувала його. Різко, без попередження. У цьому русі не було обережності — тільки напруга, яка довго шукала вихід. Її губи були гарячими, майже болючими.

Мар відповів одразу. Рука з її плеча ковзнула вниз, притягнула ближче. Стіл між ними заскрипів, кружка перекинулася, чай розлився по дереву, стік на підлогу, але вони цього не помітили.

Їхні рухи були різкими, неузгодженими, але точними. Ніби вони вже знали, де шукати одне одного, навіть не думаючи.

Вона вчепилася пальцями в його волосся і потягнула. Він різко видихнув, але не відсторонився. Навпаки — притис її ще ближче.

— Не відпускай мене сьогодні, — прошепотіла вона, торкаючись його губ.

— Не відпущу, — відповів він тихо, але твердо.

Вони піднялися майже одночасно. Стіл лишився позаду, як щось зайве. Мар підхопив її на руки, і вона одразу обхопила його, ніби боялася втратити рівновагу, або щось більше.

Кроки були швидкими, але впевненими. Він знав кожну дошку в цій підлозі, кожен скрип. Двері тихо вдарилися об стіну, коли він зайшов до кімнати.

Лада не відпускала його. Її руки тримали міцно, пальці впивалися в тканину сорочки, ніби вона намагалася втримати щось, що постійно вислизає.

Він обережно опустив її на ліжко, але одразу нахилився знову, не даючи відстані повернутися між ними.

Цієї ночі вони були ближче, ніж зазвичай. Без зайвих слів, без пояснень, без обіцянок, які завтра можуть зламатися.

Просто поруч.

Просто разом.

Час ніби сповільнився. Вогонь у печі за стіною ще потріскував, але глухо, віддалено. Світ звузився до кімнати, до дотику, до дихання.

Страх нікуди не зник. Він залишався десь поряд, за межами цього тепла. Але на якийсь час перестав керувати.

А за вікном усе так само стояла тиша.

І чекала.