Частина 2

— Отож, дорогі підписники, ми провели на кладовищі ці декілька справді моторошних годин, і тепер можемо сказати: деякі незрозумілі речі там дійсно відбувалися. Але чи це випадкові збіги, чи ми зазняли справжню паранормальну активність — вирішувати лише вам. Напишіть свою думку про це та ваші ідеї для наступного ролика, а також не забувайте ставити лайки й підписуватися на канал. І-і-і-і... всім па-па!
​Я поставив відео на паузу й задоволено відкинувся у кріслі. Нарешті, після довгих годин монтажу та зусиль з боку Ігоря й Дениса, відео завантажено на канал. Там воно вже назбирало вісімдесят тисяч переглядів і купу коментарів від нашої аудиторії. Були навіть невеличкі донати від постійних глядачів. Мене тішило, що людям подобається наша діяльність і контент, який ми створювали
Звісно ж, без хейтерів не обійшлося. Траплялися коментарі на кшталт: «Знайдіть роботу нарешті», «Знову ці дебільні постанови», «Вам не набридло хернею страждати?», але це не псувало мені настрою. Ми чудово попрацювали минулої ночі та гарно провели час разом. Хтось, звісно, запитає: «Яке ж задоволення можна отримати, вештаючись утрьох по стрьомних місцях?». Як на мене, це була справа смаку.
​Я б не назвав себе адреналіновим наркоманом, але ці нічні вилазки, моторошні звуки, відчуття, що тобі може трапитися що завгодно... В цьому було щось особливе.
​Свист чайника розвіяв мої роздуми, і я поплівся на кухню. Вона, як і вся моя квартирка, була маленькою, але затишною, у жовтих відтінках. Вікна, заставлені вазонами, виходили у внутрішній двір. Тихо гудів старенький холодильник із фікусом на ньому. На плиті надривався забутий мною чайник. Вітерець із відчиненого вікна колихав тонкі фіранки. 
Це все дісталося мені від бабусі. Вона жила тут усе своє життя, а перед тим як відійти у той світ, переписала квартиру на мене. Сам я із сім’єю з іншого міста, але вступивши до місцевого універу, був змушений шукати житло, і бабуся Оля з радістю мене прихистила. Вона померла, коли я був на третьому курсі.
​Помішуючи чай, я дивився у вікно, спостерігаючи за погодою. Спогади про бабусю завжди викликали смуток. Я сумував за нею. 
З вікна четвертого поверху внутрішній двір був як на долоні. Високі багатоповерхівки оточували наш майданчик, де бавилися діти.
​Восьма вечора, кінець липня. Ще два місяці канікул — і привіт четвертий курс. Я вчився на вчителя історії. 
Батьки не дуже зраділи моєму вибору: сподівалися, що стану лікарем або хоча б програмістом. Але я наполіг на своєму. Історія подобалася мені ще з дитинства. Десь там, у залі, в шафі досі лежать дитячі енциклопедії, які я малим перечитував десятки разів. З часом це захоплення не зникло, а переросло в чітке усвідомлення того, чим я хочу займатися в житті. До омріяної професії залишався рік і, звісно ж, магістратура. А далі — вільне плавання.
​На відміну від попередніх канікул, це літо я збирався провести з користю. У червні вдосталь нагостювався у батьків, а липень і серпень планував підробляти. Батьки періодично надсилали гроші, але хотілося мати власні заощадження. Як казала моя мама: «Ми тебе, звісно, без копійки в кишені не залишимо, але на "хотілки" свої заробляй уже сам».
​Бззз-бззз — у кишені завібрував телефон. Я здогадувався, хто це. Ігор не міг не похвалитися.
​— Олеже, не спиш? — його голос звучав напрочуд життєрадісно. Комусь явно кортіло побалакати.
— Жартуєш? О восьмій-то? — я хмикнув, сьорбнувши теплого напою.
— Та хто тебе знає з твоїм графіком. Сам казав, що іноді допізна працюєш.
— Сьогодні неділя. Я ж казав, що по вихідних не працюю.
— Блііін, забув. Так, чого я власне дзвоню. Ти ж переглянув відео?
​Я зітхнув. У цьому весь Ігор. Чудово розбирається в комп’ютерах, здатен тримати в голові купу інформації про програми й коди, але як скажеш йому щось не по справі — все. В одне вухо влетить, з іншого вилетить. Абсолютно забудькуватий любитель домашніх посиденьок
​— Звісно, дивився. Монтаж — просто топ. Ви з Денисом як завжди на висоті.
— Ні, ну ти бачив той момент на двадцять п’ятій хвилині? Де я зняв, як ми буцім щось почули за могилами. Денис ще таку музику страшну на фоні наклав — вийшло дійсно стрьомно!
​Чомусь на думку спало те відчуття, яке я мав тоді в лісі. Я пересмикнув плечима.
​— А перегляди? Вже на десять тисяч більше, ніж у минулому ролику з гаражем. І це тільки перший день!
— Так, завтра, напевно, за сотню перевалять, — піддакував я йому, спостерігаючи, як за вікном повільно густішають сутінки.
​З Ігорем я познайомився в універі на першому курсі. Ззовні цей кароокий шатен у прямокутних окулярах нагадував типового мовчазного інтроверта. Але у колі близьких він розкривався і міг годинами говорити про роботу чи хобі. Зійшлися ми на ґрунті любові до комп’ютерних ігор. Я часто заходив до нього зіграти катку, другу. Періодично до нас доєднувався Денис.
​Слухаючи краєм вуха про те, яку важку роботу він виконав, щоб змонтувати щось там на сороковій хвилині, я помітив неочікуваних гостей у дворі. Зграя безпритульних псів нишпорила біля сміттєвих баків, певно сподіваючись знайти якісь недоїдки. Вони періодично навідувалися до нас і випрошували їжу в мешканців
Підгодовувала їх жаліслива баба Ніна з першого поверху. Мені не дуже подобалися бруд і шум від них (та й собак я не вельми любив), але оскільки стикався з ними рідко, і вони були переважно неагресивні, я намагався їх ігнорувати.
​— ...а ще довелося вирізати кілька моментів, де Денис голосно матюкається через комашню, але не думаю, що... — Ігор на секунду перервав свій монолог. — Ти там слухаєш чи ні?
— Та у вікно задивився. Знову ті собакени прийшли.
— А, блохасті. Дивись там, обережніше з ними. Якщо щось забреде в голову і вкусять, то все – хана тобі. По-любому щось підхватиш. Не дай бог у з них когось сказ – симптоми будуть не самі приємні. Я якось читав, що сказ викликає....
— Це все дуже пізнавально, — перебив я його, не даючи перескочити на чергову годинну лекцію про те, що ж він там такого цікавого вичитав, — Але ти мені скажи: на цьому тижні все в силі? Коли збираємося?
— Ти про...? А, давай у середу, на четверту. Маша якраз до подруги на ночівлю поїде, тож квартира у нашому розпорядженні. Посидимо утрьох, пограємо в щось цікаве.
​Марія, старша сестра Ігоря, була його повною протилежністю. Життєрадісна й завжди усміхнена — ця кароока красуня викликала в мене симпатію. Наше хобі вона не те щоб підтримувала, але й не заважала. Як мені здавалося, вона просто раділа, що в її брата-інтроверта є хоч якась компанія. А те, як ми проводимо час — задротимо в ігри чи вештаємося заброшками — її не цікавило.
​Попрощавшись із другом, я відніс порожню чашку в мийку і знову визирнув у вікно. Зграї вже не було — мабуть, пішли в інший двір. Діти грали у квача, підлітки ганяли на велосипедах, а пенсіонери пліткували на лавках. Літо було у самому розпалі.
​Я зітхнув. Завтра на роботу. Хоч моя підробітка кур’єром і не мала нічого спільного з майбутньою професією, вона мене цілком влаштовувала. Платили, звісно, небагато, але й працював я лише у першу зміну. Іноді навіть перепадали чайові
​Розмірковуючи над перспективами знайти кращу роботу, я сів за комп’ютер дописувати статтю, над якою працював уже тиждень. Це було ще одним джерелом доходів, що водночас допомагало мені підвищувати кваліфікацію.
​Робота йшла повільно й нудно, але я планував здати проєкт саме сьогодні й нарешті з цим закінчити. За монітором та книжками просидів допізна, а коли глянув на годинник, була вже майже одинадцята.
​Я втомлено потягнувся (у спині щось підозріло хруснуло) і сонно поплентався до ванної. Планував сьогодні лягти раніше, але з моїми звичками все вийшло як завжди. А завтра ж на роботу — треба бути бадьорим і в тонусі.
​Скрипнув кран, потекла вода. Ванна кімната, тьмяно освітлена (все ніяк не заміню стару лампу), у блідо-рожевих відтінках навіювала сон. Я глянув у дзеркало над раковиною. З нього на мене дивився дев'ятнадцятирічний кучерявий хлопець із втомленим обличчям. Світло-карі очі, каштанове волосся — симпатичний, не більше. Синці під очима натякали, що варто щось таки робити з режимом. Снодійне почати пити, чи що?
​Прийнявши ванну і закінчивши всі гігієнічні процедури, я нарешті опинився у ліжку. Вимкнув світильник на тумбочці й поринув у сон. 

    *** 

​Я йшов у цілковитій темряві. Гілки й листя хльостали по обличчю, холодна земля обпікала босі ноги. Тіло ігнорувало біль, впевнено крокуючи лише йому відомим маршрутом. Наче мене хтось вів. Куди? Я й гадки не мав. Будь-який супротив чи раціональна думка миттєво танули. Я був не господарем, а просто спостерігачем у власному тілі.
​Незнайоме місце, ліс, абсолютна тиша — і лише звук моїх кроків по холодному ґрунті. Попереду виднівся яр: темний, моторошний, немов прірва. Обходити його було задовго, але в такій темряві я навряд чи зміг би спустит...
​Ноги вже почали спуск. Я наче знав, куди ступити і за що вхопитися, щоб швидко перебратися на інший бік. Хвилина — і я вже внизу. Поки перетинав дно, сухі гілки впивалися у шкіру. Я майже дістався протилежного схилу, коли відчув під пальцями щось дивне й холодне.
​Зупинився. Під ногу потрапив чийсь складаний ніж. Я підняв його, покрутив у руках. Досить якісний і дорогий на вигляд. У Дениса був точно такий самий. Пам'ятаю, як він вихвалявся, що встиг урвати його за акцією. Ми з Олегом тоді лише заздрісно цмакали. Дивно, що хтось загубив таку річ у цій глушині...
​Я здригнувся. Ліс. Я посеред лісу. Просто серед ночі — босий, у піжамі, стою на дні глибокого яру в цілковитій темряві й дивлюся на ніж у руках. У ніздрі вдарив запах сирої землі та гнилої деревини. Що я тут роблю? Куди збирався йти? Тільки зараз я відчув, наскільки навколо холодно. І тихо. У цій німоті стукіт серця здавався надто гучним. Наче все навколо вимерло, і я був єдиною живою істотою на кілометри навколо.
​Ні, не єдиною. Краєм вуха десь далеко вгорі, по той бік яру, я вловив звук. Дивний шум, ніби щось просувалося крізь хащі. Щось велике. Масивне. Але я не чув жодного кроку.
​Шш-ш-шурх...
​Звук повільно наближався до краю прірви. Руки затремтіли, і знахідка випала, вдарившись об камінь. Дзень! Що б це не було — воно затихло. На кілька секунд тиша знову огорнула яр, наче саван. У ній панічні думки видавалися надто голосними; вони боляче вдарялися об стінки черепа.
​Те, що зачаїлося в темряві, почуло мене.
Шмяк... ш-ш-шурх... плюх
​Тріскіт ламаних гілок на мить майже оглушив мене. Щось стрімко наближалося, прориваючись крізь густі зарослі. Я нарешті відмер і, усвідомивши ситуацію, в якій я знаходжуся, кинувся навтьоки.
​Досягнувши стіни яру, я почав дертися вгору щосили. Коли був уже на пів шляху, слух прорізав гуркіт дерева, що впало на протилежному боці. Воно вже там. Нагорі.
Секунда затишшя — і я почув, як воно спускається. Але цей звук... Це були не кроки. Воно повзло.
​Від страху в голові паморочилося; на мить здалося, що зараз я зірвуся. Пальці розтиснуться, я зісковзну й полечу прямо туди, де воно вже перетнуло дно і почало підійматися за мною. Якимось дивом мені вдалося оговтатися.
​«Тільки не зупиняйся. Рухайся. Не дивись назад. Нізащо не дивись назад!»
​Я поліз. Поранені ступні пекли, руки кололо, але я ігнорував біль. Вгору, тільки вгору! Майже біля самого краю я помітив той самий кущ, повз який спускався раніше. Не вірячи своєму щастю, вчепився в нього, підтягуючи тіло. Ще трохи, і...
​Щось міцно схопило мою ногу. Ще секунду-другу я тримався за рятівні гілки, відчуваючи на моїй гомілці холодну, мокру від грязюки чужу кінцівку. У ніздрі вдарив сморід гнилі та сирої землі. Позаду почулося хрипке сипіння, наче хтось великий із вологим хлипом виштовхував повітря з легень.
​Ривок — і я полетів у прірву. 

*** 

Мій крик розірвав нічну тишу. Я підхопився на ліжку, задихаючись і тремтячи від жаху. Піт лився по тілу, наче після марафону. Повітря здавалося надто важким; я хрипів, не в змозі вдихнути на повні груди.
​Натиснув на вмикач — і кімнату залило м'яке світло настільної лампи. Годинник показував третю ночі.
​«Це сон, лише страшний сон», — повторюючи це як мантру, я щільніше закутався в ковдру. Я не в лісі. Я вдома, у своєму ліжку, і ніхто за мною не женеться.
​Глянув на ступні. Чисті. На щиколотці теж жодних слідів. Та й що я очікував там побачити? Бруд і подряпини? Синець від чиєїсь хватки? Але я ж не сновида. Нікуди я не ходив, і в ніякому лісі не був. Просто враження від нещодавньої поїздки виявилися занадто сильними, от і сниться казна-що.
​Нарешті заспокоївшись, я випив снодійне і знову заснув. Більше страшні сни мене не тривожили.
​Зранку прокинувся трохи пом'ятим, але про кошмар майже не згадував. Та й навіщо тримати таке в пам'яті? Поснідавши яєчнею, я швидко зібрався і побіг на роботу. 

*** 

​До середи час пролетів у роботі та буденних клопотах. Зміна кур’єром із сьомої ранку до третьої дня, далі — дім, хатні справи, приготування вечері, комп’ютерні ігри або прогулянка на свіжому повітрі, залежно від настрою. Погані сни більше не тривожили, і я списав той випадок на сильне враження від того місця.
​О четвертій годині в середу я вже стояв перед знайомими дверима з потрісканим лаком і тиснув на кнопку дзвінка. Почулися кроки, брязкіт замка — і переді мною постало знуджене обличчя Ігоря, яке миттєво пожвавішало, щойно він побачив мене.
​— Уже? Ти швидко, — промовив він, відходячи вбік і пропускаючи мене в квартиру.
​— Сьогодні справ було мало, з роботи одразу до тебе.
​Скинувши кросівки, я пройшов у вітальню, діловито озираючись навсібіч.
​— Маша вже пішла?
​— Ще годину тому. Казала, що в них сьогодні з дівчатами кіномарафон, і повернеться тільки завтра.
Я угукнув, вмостився перед телевізором і почав озиратися в пошуках джойстика. Знайшовши його на тумбі, клацнув пультом і увімкнув екран.
​— Спробуємо сьогодні щось нове?
​Я гортав бібліотеку ігор, шукаючи те, у що ми ще не грали.
​— Тільки не стратегії! — вигукнув я, помітивши знайомий вираз обличчя друга. Ігор одразу «здувся».
​— Ну, я «Мортал Комбат» позавчора купив. Можемо затестити.
​— О-о-о! — моє обличчя просяяло. — З цього й треба було починати!
​Я миттєво знайшов улюблену гру. Дочекавшись скачування, ми обрали персонажів, і вже за кілька хвилин завзято билися один з одним.
​Від ігрового процесу нас відволік дзвінок у двері. Поставивши гру на паузу, я глянув на годинник. 14:23.
​— Трохи запізно для Дениса, — Ігор задумливо покрутив у руках контролер. — Зазвичай він приходить навіть раніше за тебе.
​Я кивнув.
​— Може, запрацювався. Або знову якісь терки з Олею, і вона не хотіла пускати. Піду відчиню.
​Проте, ледь я відчинив двері, першим, що з мене вирвалося, було не «А ми тебе вже зачекалися», а:
— Денисе, ти в порядку?
​На мить мені здалося, що це не він. Ну не міг Денис прийти в пом’ятому худі та з немитою головою. Він стомлено посміхнувся і пройшов до вітальні.
​— Та просто запрацювався допізна, от і встав сьогодні пізно, — він бухнувся на диван, махнувши рукою. — Привіт, Ігоре.
​— Йоу, — той відповів, не відриваючись від екрана. Його персонаж якраз проводив комбо, поки Ігор завзято клацав кнопками. — Та нічого, ми якраз тільки почали. Хочеш наступний раунд зі мною чи з Олегом?
​— Давай з тобою. Давненько я в це не грав.
​— О, клас! Спорим, я тебе за три хвилини рознесу?
— Не кажи "гоп", хто кого ще зара рознесе!
Поки вони затято обмінювалися атаками, я крадькома спостерігав за Денисом. Тільки зараз помітив капіляри, що полопалися в нього в очах — наче він спав лише кілька годин на добу. Або плакав. Вони з Ігорем грали, перекидалися жартами, але подумки Денис явно був не тут. Щось трапилося.
​На думку спадало банальне: друг порвав з Олею і тепер намагається оговтатися. Або в сім'ї сталося щось лихе. Хотілося якось підбадьорити його, втішити, але я не був певен, що маю право втручатися.
​Наступну годину ми провели за приставкою, граючи парами та чергуючись між собою. Нарешті Денис відклав контролер і, потягнувшись, позіхнув.
​— Усе, пацани, перерва. Я в туалет. Не починайте там без мене! — він жартівливо помахав пальцем, підводячись із дивана.
​— Нічого не обіцяємо, — я жартома поклацав кнопками.
​— Чим швидше ти впораєшся зі своїми справами, тим менший шанс, що застанеш нас посеред нового файту! — Ігор жартома показав йому язика.
​Лише коли двері ванної захлопнулися, ми переглянулися.
​— Ти помітив? — Ігор занепокоєно кивнув на двері. — Він сьогодні якийсь напружений.
​— А його очі? Він ніби не спав усю ніч.
​— Не тільки, — друг пожував губу, як він завжди робив, коли замислювався над чимось серйозним. — Коли він грав, у нього тремтіли руки.
​— Думаєш, Оля таки порвала з ним?
​— Не знаю, Олеже. З їхніми срачами все можливо. Але краще спитати його напряму. Навіть якщо нічим не допоможемо, то хоча б підтримаємо. Або просто...
​Бз-з-з. Бз-з-з-з.
​Вібрація перервала його на пів слові. Ми глянули вниз: на дивані між нами лежав телефон Дениса. Очевидно, він забув його, коли йшов у ванну. Хтось йому писав.
​Я підняв смартфон. Звісно, заблокований. На екрані висвітлився рядок повідомлень.
​— Олеже, — Ігор швидко зиркнув на двері, — ти ж не збираєшся...
​— Звісно, ні. Я ж не знаю пароля. Але що, як там причина його стану?
​Я вже змахнув шторку сповіщень. Просто подивлюся і вимкну. В глибині душі я все ще вірив, що це його дівчина знову з'ясовує стосунки. Найменше я очікував побачити таке:
​«Посилка дійшла. Решту переказав Вам на картку. Річ дійсно стара, як ви й казали. Аж дивно, що вона так добре зберіглася в землі. Якщо будуть ще якісь знахідки на кшталт цього хреста, дайте мені знати». 

***