Частина 1

Сухе гілля тріскалось під ногами, коли я, матюкаючись собі під ніс, пробирався крізь лісові хащі. Спина нила від важкого рюкзака з приладдям, а ноги втомилися від довгої ходьби. 
Нічний ліс - не найкраще місце для прогулянки, якби мене хто запитав, але на моїй практиці було і гірше (згадати лише ту каналізацію, де ми блукали дві години у темряві).
Позаду було чутно важке дихання Дениса, і його незадоволені коментарі періодично проривали тишу:

— Ти впевнений, що воно тут? Бо клянусь, Олеже, якщо ми вже півгодини даремно бродимо по цим хащам, і ти неправильно вказав шлях, це буде останній раз, коли я...
— Звісно ж тут. Ще недалеко, потерпи, – Я закотив очі, хоча мій товариш цього й не побачив. — Ти ж не думаєш, що я повів би вас незнати куди посеред ночі?
— Фактично це ти зараз й робиш, – Буркнув Ігор, наш "оператор". Він йшов останній, знімаючи на свою камеру нашу процесію і навколишній ліс. 
Хоча місцеві краєвиди були не те, щоб цікавими. Ми пробиралися через кущі і гілки, у пошуках одного цікавого місця, яке мало стати джерелом нашого чергового відео із категорії "Ми знову знайшли прокляте місце, паранормальні явища, реальна містика знята на камеру, бла-бла-бла..."

Позаду залишилось сільське кладовище, яке прилягало до лісу, і де ми вже побували напередодні. Один з місцевих чоловіків (єдиний, хто захотів з нами сходити за невеличку плату) вдень провів нам екскурсію, та показав приблизний напрямок, де нам шукати ціль нашої поїздки. Йти з нами він відмовився. 
Звичайні їхні сільські забобони, і все таке, але йти без провідника у темряві було таким собі ділом. Єдине, що втішало - за його словами, місце було відносно недалеко. 
— Той мужик так і сказав, що востаннє на те кладовище він ходив 8 років тому. За цей час могло статися що завгодно. Починаючи з того, що місце заросло до невпізнання, і закінчуючи тим, що старий забув локацію, і вказав тобі неправильний напрямок, – Ігор роздратовано ляснув комара, який тільки-но сів на його щоку. — І звісно ж, на відео, ми будемо виглядати як звичайні дурні, які бродять вночі по хащам у пошуках якогось задрипаного місця.

Я відмахнувся, — Це теж не погано. Тоді просто перейменуємо відео з "Ми провели ніч біля відьминої могили" на "Ми провели ніч у пошуках відьминої могили ". Думаю, декілька тисяч переглядів буде гарантовано. 
— Але ж ми не будемо дійсно стирчали там усю ніч? – Денис освітив ліхтарем великий яр через який ми якраз перелізали, —Оля буде хвилюватися. Я сказав їй, що це ненадовго. 
Ми з Олегом перезирнулися, намагаючись стримати наші смішки. Оля була дівчиною Дениса, яку він кохав до нестями. І наше сумісне хобі, вона, м'яко кажучи не підтримувала. 
Лише пройшовши через декілька суперечок і скандалів, їм вдалося знайти компроміс, і тепер він періодично доєднувався до наших вилазок, та допомагав монтувати відзнятий матеріал. 
Ми з Олегом іноді жартома називали його "Домашній містик"
— Звісно ж ні. Дві-три години – і додому.
— Дивися на це з позитивного боку, – Олег іронічно пограв бровами. — Зате вона точно знає, що ти не проводиш час у якомусь кафе, чи клубі, таємно зустрічаючись з іншими дівчатами. 
Ми тихо посміялись, і перелізши яр попрямували далі, по ледь видимій стежині, єдиному, що переконувало мене, що ми йдемо у правильному напрямку. Холодне сяйво наших ліхтарів розганяло навколишню темряву...
Коли знімаєш страшні відео про містичні локації, такі місця з часом перестають вражати. Звичайний темний ліс, покинутий маєток, чи печера на відео, але наклади фільтри, додай шуми та моторошну музику – і в тебе вже йдуть мурашки при перегляді. В реальності ж – просто покинуті місця, які за певну кількість років обросли байками від місцевого населення. Жодної містики.
Як я й гадав, цей випадок не був винятком. Десь колись енну кількість років назад жила-була страшна-престрашна відьма, яка тероризувала все село, насилала прокляття і викрадала дітей. Місцеві не витерпіли і влаштували самосуд (що чесно кажучи, не було таким вже незвичним у той час), і з тих часів зберігається легенда про прокляту могилу на покинутому кладовищі.
Чесно кажучи, я й не дізнався б про це місце, якби не один з моїх підписників. На одному з влаштованих мною голосувань, де я просив мою аудиторію дати мені ідеї для нових роликів, одне з повідомлень мене зацікавило. 
Хлопець, з ніком "DimaMag32" писав про село, у якому виріс, і місцеву страшилку, якою у дитинстві його та інших сільських дітей лякали дорослі. Страшну історію про те, чому не варто навіть наближатися до старого кладовища, прихованого у їх лісі. 
Як він писав, в підлітковому віці він з друзями ходив туди, і місце дійсно атмосферне і моторошне. А до переліку моїх відео на каналі якраз не вистачало чогось на подібну тематику. Темний ліс, покинутий цвинтар, де за місцевою легендою закопали живцем відьму. Саме те, що потрібно для рейтингів. Накласти страшну музику, декілька фонових шумів і шорохів, додати щось про зловісну енергетику і відчуття чужого погляду – перегляди гарантовані. Глядачі люблять таке, а ми отримуємо з цього невеликий дохід.
З роздумів мене вирвало ухання сови, яке пролунало десь зовсім близько. Підсвітивши ліхтарем я не побачив птаха, але натрапив на дещо інше. Попереду був невеликий просвіт, і між деревами виднілася галявина, освітлена місячним сяйвом.
— Господи, невже воно? – Денис обігнав мене і першим ринувся до знахідки. 
Перед нами розкинулося винятково моторошне, але по своєму гарне місце – старий цвинтар. 
 Ряди стародавніх надгробків, мов чудернацькі зуби з каменю, розкинулись перед нами. Похилі, вкриті мохом, вони були останньою згадкою про людей давно тут похованих. Між ними деінде росли дерева – покривлені й голі, зістарені часом.

— Скільки ти казав йому років? – Ігор вже проходив між могилами, фіксуючи усе на камеру. 
— Не менше трьохста, – Я з цікавістю оглядав пам'ятники. Час і природні умови майже стерли усі надписи, але подекуди виднілися вцілілі імена.
"Константина, Лев, Атанасій, Зореслава" – зараз такі рідко зустрінеш.
Заросші барвінком та папороттю ці поховання були наче згадка з далекого минулого, що збереглась до сьогодення, аби нагадати нам "Рано чи пізно, усі ми будемо там".
Місце дійсно було атмосферне. У нічній темряві тіні здавалися душами похованих тут, зтривоженими нашою смертною присутністю.
Доки хлопці оглядали околиці, я дістав телефон, аби звіритись. 
—Здається нам туди, до самого краю, – Махнув рукою вліво, де доріжка вела до окраїн кладовища. 
— Схоже, вони її навіть ховати поруч з іншими не хотіли, – Задумливо пробурмотів Ігор наводячи на мене камеру. — То як ти казав вони її хоронили?
— О, ну тут досить цікаво, – Денис наздогнав нас, і демонстративно містичним голосом почав розповідати інформацію, яку ми вже перечитали десятки разів. — В селі її усі боялися, бо вона була справжнісінькою відьмою: наводила порчу, кляла людей, майже не виходила з хати, та приносила всякі нещастя. Щось їй скоїти боялися – ніхто не хотів смерті своєї худоби, або бути приреченем на вічні нещастя.
Проте мали все ж надію, що скоро помре – бабка була доволі старою. Кажуть навіть, їй було за сотню. Чекали, терпіли, доки не почали зникати діти. 
Одна дитина в ліс по гриби пішла і не повернулася, інша чомусь посеред ночі з хати вийшла і зникла. Третя пішла з дідусем на річку, він на хвилину обернувся, а її вже нема.
Спочатку грішили на диких звірів. Вовки там, ведмеді... На стару може б і не подумали, аж доки хтось не помітив, як вона у ліс по ночам ходить. Простежили – а вона рештки вбитих дітей у землю закопувала. Певно, ритуали якість сатанинські проводила. 
Люди звісно ж озвіріли. Батьки тих дітей її палками били, проклинали, а вона з них тільки сміялася, та кричала "То була єдина користь з ваших діточок малих".
Потім покликали місцевого священика, провели церковні обряди, зв'язали її та закопали живцем у землі, лицем униз. Всі сподівалися що помре вона у муках, але ж за легендою, доки відьма свій проклятий дар не передасть, дух її не знатиме спокою, і тоді...охтиж! – Закінчити лякалку він не встиг. Перечепився за каменюку, і ледь не впав разом з Ігорем, за рюкзак якого схопився. 
Я скривився. Такий хороший фрагмент ролика зіпсовано. Доведеться потім перезняти.
— Клята темрява, – Денис матюкнувся собі під ніс. — Навіть з ліхтарем, об щось та й наєбнешся.
Він сердито пнув ногою каменюку, яка відлетівши у бік об шось гримнулась. Ми перезирнулися.  
Посвітивши ліхтарями в той бік, побачили ціль нашої поїздки. 
Занедбана могила заросла повністю, і в нічній темряві була майже непомітньою. Біля самого краю цвинтаря, вона здавалася відлюдником серед інших поховань, і ми ледь її не пропустили.
Наблизившись, ми нарешті змогли оглянути стару плиту. Надписи були стерті, але останнє речення ледь виднілося на камені: ...і най упокоє Господь Бог цю прокляту душу.
— Схоже дійсно вона, – Я скинув рюкзак, і почав обладнувати місце для зйомки. Друзі мені допомагали. Ми розставили датчики, і камери, пристрої для запису звуку, та все необхідне, і приготувалися провести тут декілька годин. Потім зняли очікуване відео з історією місця, оглядом могили, нашими теоріями, вижавши з локації усе, що змогли. 
Було близько другої години, коли ми нарешті закінчили наші зйомки, та сіли перепочити біля надгробку.
— Як гадаєте, – Ігор роздивлявся надпис. — Чи дійсно тут була якась містика, чи це просто стара сільська жахалка? 
— Доля правди в історії певно є, – Я переглядав нотатки, з записами про це місце і всім, що зміг дізнатися від місцевих. — Відьми не було, але була якась стара навіжена, яку боялося все село, і яка вбила дітей. Це пояснює місце поховання, та прикрашену легенду. В той час люди не знали як пояснити дивакуватість інших, тому перший ліпший діагноз був – "чаклун", "відьма", "в нього демон вселився", і все таке. А людина по факту була хвора якоюсь шизофренією, і творила всяку моторошну дич.
Денис перебирав склянки в рюкзаку: — Фрагмент ґрунту брати будемо? – Він діловито витягав банки і лопатку.
— Звісно ж. Ледь не забув про це. 
У наших вилазках ми мали традицію брати якісь дрібниці з місць, які були нами відвідані. Шматок породи, баночка з землею, черепок – все це, та зроблені фото було нагадуванням, такими собі сувенірами для шукачів містики. 
Розгорнувши рослинність, що вкривала землю біля плити, Денис неглибоко занурив лопатку, намагаючись вишкребти шматочок з твердої купи. Ми з Ігорем вже помаленьку складали обладнання, коли почули його схвильований голос: "Пацани! Тут щось блищить!"
Переглянулися з однаково скептичними виразами (навряд чи у насипі над труною могло лежати щось дорогоцінніше монети), але на заклик підійшли. 
І дійсно, на дні виїмки, яку викопав наш товариш, виднівся край якогось блискучого предмету. Решта була похована під землею.
— Ти ж не збираєшся..., – Закінчити Ігор не встиг. Зі словами "А ну, підсвітіть мені", Денис почав діловито розгрібати землю, орудуючи лопаткою.
Я важко зітхнув. Оскверніння могили не входило в мої плани на цю ніч. Але ж це Денис. Як щось зайде в голову – рогом впреться, не переконаєш. Предмет неглибоко, викопає якусь залізяку, та й заспокоїться. Може навіть...
Тріск.
Я різко повернувся. Промінь ліхтаря ковзнув по галявині, розігнавши пітьму навколо. Нікого. Невже почулося? Чи можливо лисиця пробігла? Чи...
Але всі думки зненацька покинули мене. Залишилося лише це відчуття. Дивне відчуття. Відчуття, що за мною спостерігають. 
Мурашки пробігли по шкірі. Я неочікувано осмислив ситуацію. Ми тут зовсім самі (А що як не самі? А що як ще хтось...). Вночі. У лісі. На старому, закинутому кладовищі. І замість того, щоб закінчити роботу і поїхати додому, я дивлюся, як мій друг оскверняє прокляту могилу. На мить я здригнувся: — Денис! Кидай лопату, бо я..
— Хлопці! Дивіться, що найшов! – Крик друга перебив мене. Він повернувся до нас, весь в пилу і грязюці, але неймовірно щасливий. В руках він тримав срібний невеличкий хрест.
Хрест з могили відьми. Хрест, який спеціально заклали в могилу, і який він витяг. І хоч нічого потойбічного не відбулося, грім не гримнув над головою, ворони не закаркали, я відчув тривогу. 
Лише зараз я помітив, наскільки тихо навколо. Ліс, що зустрічав нас нічними звуками, криками сови, співом цвіркунів, шелестом вітру у кронах дерев, здавався зараз абсолютно тихим. Ніби наляканим. Ніби...вимерлим. 
В животі скрутився вузол тривоги. Щось тут не так. Нам треба йти звідси. Погане передчуття не дозволяло мені радіти дивній знахідці.
Я кинув погляд на Ігоря. Він дивився на хрест в руках Дениса, але теж виглядав стривоженим. 
— Денис, не думаю, що слід його брати. Це ж з могили. 
"І не дай Бог вам щось взяти з тих могил" – прозвучав у мене в голові нагадуванням голос того місцевого, який погодився нас провести. 
— Я не думаю, що це дійсно срібло. Зазвичай такі речі просто так не лишають в землі. А цей навіть не в труні лежав. 
— То ти пропонуєш просто так взяти, і...
— Так, закопай його назад, – Я вже не дивився на нього, а кидав спорядження у сумки, щоб швидше покинути це місце. Даремно ми сунулися сюди так пізно. Треба було знімати ввечері. Небагато б втратили.
Друг скривився, але кивнув: "Добре, зара закопаю. Дайте мені пару хвилин." 
Ми кивнули, і відійшли осторонь, щоб закрити наші сумки. Переконавшись, що все закріплено і нічого не забуто, повільно рушили по стежині. Через декілька хвилин нас наздогнав роздратований товариш. Не сказавши нам ні слова, він мовчки замкнув стрій.
Я не намагався читати зараз нотації, чи щось пояснювати. Про це все можна було поговорити пізніше.
Дорога до виходу з цвинтару зайняла менше часу, ніж туди. Я йшов якомога швидше, нервуючись через тишу навколо, а друзі ледь поспівали за мною.
Відчуття погляду зникло, але це не вгамувало мій страх. Неочікувано, я відчув, що це було помилкою. Це все. Йти на те старе кладовище, знімати цей дурний ролик, чіпати чужий хрест врешті-решт.
Я не вірив у містику, духів та привидів, але до самого дому мене переслідувало відчуття, що ми потривожили те, що тривожити не слід.