Частина 1

Сухе гілля тріщало під ногами, поки я, стиха лаючись, пробирався крізь лісові хащі. Спина нила від важкого рюкзака з обладнанням, а ноги гули від тривалої ходьби.
​Нічний ліс — не найкраще місце для прогулянок, якби мене хто спитав, але в моїй практиці бувало й гірше (варто лише згадати ту каналізацію, де ми дві години блукали в цілковитій темряві).
​Позаду чувся важкий віддих Дениса. Його незадоволені коментарі періодично прорізали тишу:
​— Ти впевнений, що воно тут? Бо клянуся, Олеже, якщо ми вже пів години даремно блукаємо цими хащами через те, що ти переплутав шлях, це буде останній раз, коли я...
​— Звісно, тут. Ще зовсім трохи, потерпи, — я закотив очі, хоча товариш цього й не бачив. — Ти ж не думаєш, що я повів би вас казна-куди посеред ночі?
​— Фактично це ти зараз і робиш, — буркнув Ігор, наш «оператор». Він ішов останнім, знімаючи на камеру нашу процесію і нічний ліс.
​Хоча місцеві краєвиди були не те щоб цікавими. Ми пробиралися крізь кущі й гілки в пошуках локації, яка мала стати джерелом нашого чергового ролика з категорії: «Ми знову знайшли прокляте місце», «Паранормальні явища», «Реальна містика, знята на камеру», бла-бла-бла...
​Позаду залишилося сільське кладовище, що прилягало до лісу і де ми вже побували напередодні. Один із місцевих чоловіків (єдиний, хто погодився на коротку розмову за невелику плату) вдень провів нам екскурсію та показав приблизний напрямок до нашої цілі. Але йти з нами вночі наввідріз відмовився.
​Звичайні сільські забобони, нічого нового, проте просуватися без провідника в суцільній темряві було так собі задоволенням. Єдине, що втішало — за словами того мужика, місце було відносно недалеко.
​— Той чолов’яга сам зізнався, що востаннє ходив до тієї могили вісім років тому. За цей час могло статися що завгодно, — Ігор роздратовано ляснув комара, який щойно сів йому на щоку. — Починаючи з того, що все заросло до невпізнання, і закінчуючи тим, що старий просто все забув і вказав неправильний шлях. І звісно ж, на відео ми виглядатимемо як звичайні бовдури, що блукають уночі хащами в пошуках якогось задрипаного місця.
​Я відмахнувся:
— Це теж непогано. Тоді просто перейменуємо ролик із «Ми провели ніч біля відьминої могили» на «Ми провели ніч у пошуках відьминої могили». Думаю, кілька тисяч переглядів нам гарантовано.
​— Але ж ми не збираємося справді стирчати там усю ніч? — Денис освітив ліхтарем великий яр, через який ми саме перебиралися. — Оля хвилюватиметься. Я сказав їй, що це ненадовго.
​Ми з Ігорем перезирнулися, ледь стримуючи сміх. Оля була дівчиною Дениса, яку він кохав до нестями, і наше спільне хобі вона, м’яко кажучи, не підтримувала. Лише після низки суперечок і скандалів їм вдалося знайти компроміс: тепер Денис періодично долучався до наших вилазок та допомагав монтувати відзнятий матеріал. Ми з Ігорем іноді жартома називали його «домашнім містиком».
​— Звісно, ні. Дві-три години — і додому.
​— Дивися на це з позитивного боку, — Ігор іронічно пограв бровами. — Зате вона точно знає, що ти не стирчиш у якомусь барі чи клубі, таємно зустрічаючись з іншими дівчатами.
​Ми тихо посміялися і, подолавши яр, рушили далі ледь помітною стежиною — єдиним підтвердженням того, що ми йдемо у правильному напрямку. Холодне сяйво наших ліхтарів розганяло густу темряву.
                                              ​***

Коли постійно знімаєш відео про містичні локації, такі місця з часом перестають вражати. Звичайний темний ліс, покинутий маєток чи печера — на екрані вони виглядають моторошно, якщо накласти фільтри, додати шуми та напружену музику. Тоді від перегляду справді йдуть мурашки. В реальності ж це просто занедбані об'єкти, які за десятки років обросли байками місцевих. Жодної містики.
​Як я і гадав, цей випадок не став винятком. Десь колись, енну кількість років тому, жила-була страшна-престрашна відьма, яка тероризувала все село, насилала вроки та викрадала дітей. Місцеві не витримали й влаштували самосуд (що, чесно кажучи, було звичною справою в ті часи). Відтоді й живе легенда про прокляту могилу на покинутому цвинтарі.
​Чесно кажучи, я б і не дізнався про це місце, якби не один із підписників. Під час голосування, де я просив аудиторію підкинути ідеї для нових роликів, мене зацікавило одне повідомлення. Хлопець із ніком "DimaMag32" писав про село, у якому виріс, і місцеву страшилку, якою в дитинстві дорослі лякали малечу. Моторошну історію про те, чому не варто навіть наближатися до старого кладовища, прихованого в лісових хащах.
​Як він стверджував, у підлітковому віці вони з друзями ходили туди, і місце справді атмосферне. Моєму каналу якраз бракувало контенту на подібну тематику: темний ліс, покинутий цвинтар, де, за легендою, живцем закопали відьму. Саме те, що треба для рейтингів. Додати зловісну музику, звуки шурхоту на фоні, напустити туману про «лиху енергетику» та «відчуття чужого погляду» — і перегляди гарантовані. Глядачі таке люблять, а ми маємо з цього невеличкий дохід.

   ***

​З роздумів мене вирвало гукання сови, що пролунало десь зовсім близько. Підсвітивши ліхтарем, я не побачив птаха, натомість натрапив на дещо інше. Попереду виднівся невеликий просвіт, і між стовбурами дерев з’явилася галявина, залита місячним сяйвом.
​— Господи, невже воно? — Денис обігнав мене і першим кинувся до знахідки.
​Перед нами розкинулося винятково моторошне, але по-своєму заворожливе місце — старий цвинтар. Ряди стародавніх надгробків, мов чудернацькі кам’яні зуби, витиналися із землі. Похилені, вкриті товстим шаром моху, вони були останньою згадкою про людей, давно тут спочилих. Між ними подекуди росли дерева — голі, покручені, зістарені часом.
​— Скільки, ти казав, йому років? — Ігор уже лавірував між могилами, фіксуючи кожен крок на камеру.
​— Не менше трьохсот, — я з цікавістю оглядав пам’ятники. Час і природа майже стерли написи, але подекуди ще виднілися вцілілі імена: «Константина, Лев, Атанасій, Зореслава». Зараз такі рідко зустрінеш.
​Зарослі барвінком та папороттю, ці поховання скидалися на привіт із далекого минулого, що зберігся донині, аби нагадати нам: «Рано чи пізно ми всі будемо там». Місце й справді було атмосферним. У нічній темряві тіні здавалися душами померлих, стривоженими нашою смертною присутністю.
​Доки хлопці оглядали околиці, я дістав телефон, щоб звіритися з картою.
​— Здається, нам туди, до самого краю, — я махнув рукою ліворуч, де ледь вгадувалася стежка до околиці цвинтаря.
​— Схоже, вони її навіть ховати поруч з іншими не хотіли, — задумливо пробурмотів Ігор, наводячи на мене камеру. — То як, ти казав, її ховали?
​— О, ну тут історія досить цікава, — Денис наздогнав нас і навмисне таємничим голосом почав переказувати інформацію, яку ми вже перечитали десятки разів. — У селі її всі боялися, бо вона була справжнісінькою відьмою: наводила вроки, кляла людей, майже не виходила з хати й приносила нещастя. Щось їй заподіяти остерігалися — ніхто не хотів смерті для своєї худоби чи вічного прокляття на власну голову.
​Проте мали надію, що стара скоро помре — бабі було далеко за сотню. Чекали, терпіли, аж доки не почали зникати діти. Одна дитина пішла в ліс по гриби й не повернулася. Інша посеред ночі сама вийшла з хати й зникла безслідно. Третя була з дідусем на річці: він на хвилину відвернувся — а її вже немає.
​Спочатку грішили на диких звірів: вовків чи ведмедів. На стару, може, і не подумали б, якби хтось не помітив, як вона щоночі ходить у ліс. Простежили — а вона рештки дітей у землю закопує. Певно, ритуали якісь проводила.
​Люди, звісно ж, озвіріли. Батьки тих дітей її палицями били, проклинали, а вона з них тільки сміялася та кричала: «То була єдина користь з ваших діточок малих!».
​Потім покликали місцевого священника, провели обряди, зв’язали її та закопали живцем, обличчям униз. Усі сподівалися, що вона сконає в муках, але ж за легендою, доки відьма свій проклятий дар не передасть, дух її не знатиме спокою, і тоді... ох ти ж!
​Закінчити лякалку він не встиг. Перечепився за якийсь камінь і ледь не впав разом з Ігорем, за рюкзак якого вчасно вхопився. Я скривився. Такий вдалий фрагмент ролика зіпсовано. Доведеться перезнімати.
— Клята темрява, – Денис матюкнувся собі під ніс. — Навіть з ліхтарем, об щось та й наєбнешся.
Він сердито пнув ногою каменюку, яка відлетівши у бік об шось гримнулась. Ми перезирнулися.  
Посвітивши ліхтарями в той бік, побачили ціль нашої поїздки. 
Занедбана могила заросла повністю, і в нічній темряві була майже непомітньою. Біля самого краю цвинтаря, вона здавалася відлюдником серед інших поховань, і ми ледь її не пропустили.
Наблизившись, ми нарешті змогли оглянути стару плиту. Надписи були стерті, але останнє речення ледь виднілося на камені: ...і най упокоє Господь Бог цю прокляту душу.
— Схоже дійсно вона, – Я скинув рюкзак, і почав обладнувати місце для зйомки. Друзі мені допомагали. Ми розставили датчики, і камери, пристрої для запису звуку, та все необхідне, і приготувалися провести тут декілька годин. Потім зняли очікуване відео з історією місця, оглядом могили, нашими теоріями, вижавши з локації усе, що змогли. 
Було близько другої години, коли ми нарешті закінчили наші зйомки, та сіли перепочити біля надгробку.
— Як гадаєте, – Ігор роздивлявся надпис. — Чи дійсно тут була якась містика, чи це просто стара сільська жахалка? 
— Доля правди в історії певно є, – Я переглядав нотатки, з записами про це місце і всім, що зміг дізнатися від місцевих. — Відьми не було, але була якась стара навіжена, яку боялося все село, і яка вбила дітей. Це пояснює місце поховання, та прикрашену легенду. В той час люди не знали як пояснити дивакуватість інших, тому перший ліпший діагноз був – "чаклун", "відьма", "в нього демон вселився", і все таке. А людина по факту була хвора якоюсь шизофренією, і творила всяку моторошну дич.
​Денис перебирав склянки в рюкзаку:
— Фрагмент ґрунту брати будемо? — він діловито витягнув банки та лопатку.
​— Звісно. Ледь не забув про це.
​У наших вилазках ми мали традицію брати якісь дрібниці з відвіданих місць. Шматок породи, баночка із землею, уламок кераміки — усе це разом із фотографіями слугувало нам сувенірами, нагадуванням про наші пригоди.
​Розгорнувши рослинність біля плити, Денис занурив лопатку в землю, намагаючись відколупати шматочок від твердої купи. Ми з Ігорем уже помалу складали обладнання, коли почули його схвильований голос:
— Пацани! Тут щось блищить!
​Ми перезирнулися з однаково скептичними виразами — навряд чи в насипі над труною могло лежати щось цінніше за стару монету, — але на заклик підійшли. І справді: на дні ямки, яку викопав наш товариш, виднівся край якогось блискучого предмета. Решта ховалася під землею.
​— Ти ж не збираєшся..., — закінчити Ігор не встиг.
​Зі словами «Ану, підсвітіть мені!», Денис почав діловито розгрібати землю лопаткою.
​Я важко зітхнув. Осквернення могили не входило в мої плани на цю ніч. Але ж це Денис: якщо йому щось заскочить у голову — рогом упреться, не переконаєш. Предмет залягав неглибоко, викопає якусь залізяку та й заспокоїться. Може, навіть...
​Тріск.
​Я різко розвернувся. Промінь ліхтаря ковзнув галявиною, розганяючи пітьму. Нікого. Невже почулося? Може, лисиця пробігла? Чи...
​Але всі думки зненацька вилетіли з голови. Залишилося тільки воно — те саме дивне відчуття. Відчуття, що за мною спостерігають.
​Мурашки пробігли шкірою. Я раптом гостро усвідомив ситуацію: ми тут зовсім одні (а що як не одні? Що як ще хтось...). Ніч. Ліс. Старий занедбаний цвинтар. І замість того, щоб закінчити роботу й поїхати додому, я дивлюся, як мій друг оскверняє прокляту могилу.
​Мене пересмикнуло.
— Денисе! Кидай лопату, бо я...
​— Хлопці! Дивіться, що знайшов! — крик друга обірвав мене на пів слові.
​Він повернувся до нас — заляпаний грязюкою, запорошений пилом, але неймовірно щасливий. У руках він тримав невеликий срібний хрест.
​Хрест з могили відьми. Хрест, який спеціально заклали в землю і який він щойно витяг. І хоча нічого потойбічного не сталося — грім не вдарив, ворони не закаркали, — я раптово відчув тривогу.
​Лише зараз я помітив, наскільки тихо стало навколо. Ліс, що зустрів нас нічними звуками, криками сови, співом цвіркунів та шелестом вітру в кронах, тепер здавався мертвим. Ніби наляканим. Ніби... вимерлим.
​У животі закрутився тугий вузол. Щось тут було не так. Нам треба забиратися звідси. Лихе передчуття не дозволяло радіти дивній знахідці. Я зиркнув на Ігоря: він теж дивився на хрест у руках Дениса, і вигляд у нього був не менш стривожений.
​— Денисе, не думаю, що його варто брати. Це ж із могили.
​«І не дай вам Боже щось узяти з тих могил», — пролунав у голові голос того діда, який погодився нас провести.
​— Не думаю, що це справжнє срібло, — я заперечно погойдав головою. — Зазвичай такі речі просто так у землі не лишають. А цей навіть не в труні лежав.
​— То ти пропонуєш просто взяти й...
​— Так, закопай його назад! — я вже не дивився на нього, а гарячково закидав спорядження у рюкзаки, аби швидше покинути це місце. Даремно ми поперлися сюди так пізно.
​Друг скривився, але кивнув:
— Добре, зараз закопаю. Дайте мені пару хвилин.
​Ми кивнули й відійшли вбік, щоб доскладати речі. Переконавшись, що все закріплено, ми повільно рушили стежкою. За кілька хвилин нас наздогнав роздратований Денис. Не промовивши ні слова, він мовчки замикнув стрій. Я не став читати нотації — про все це можна було поговорити пізніше.
​Дорога до виходу з цвинтаря зайняла менше часу, ніж шлях туди. Я йшов якомога швидше, нервуючи через тишу, а друзі ледь встигали за мною. Відчуття стороннього погляду зникло, але страх не вщухав.
​Раптом я гостро відчув: усе це було помилкою. Іти на старе кладовище, знімати цей дурний ролик, чіпати той бісовий хрест. Я не вірив у містику, духів чи привидів, але до самого дому мене переслідувало відчуття, що ми розбудили те, чого чіпати не слід.