3

За високими замковими мурами, за глибокими рвами, за важкими гаптованими гобеленами король і відьма любили. І заради любові до короля відьма жила у неволі. Кучері її вже не так сяяли, завиті в високу зачіску, ніжна шкіра була в синцях і сочилась кровʼю від золотом гаптованих тканин і корсетів. Відьма з сумом згадувала як танюцвала опівночі на галявині і вітри пестили її ніжне тіло, а світло зорей і місяця падало на шкіру, наче ніжна, невагома вуаль

Але любов, що звʼязала відьму і короля, розтоплювала першу кригу зими і серця всіх, хто жив у замку, окрім серця юної прекрасної принцеси. На жаль, прекрасною була лише її врода, але серце, серце дівчини, що не знала ніколи любові, було жорстким. 

І не тьопнулось ані воно, ані рука дівчини, додаючи отруту в кубок короля. 

Зорі зникли і місяць зійшов із неба, коли страшний крик розпачу полетів по всім кімнатам замку, починаючи з королівських покоїв. Крик летів, наче птах, піднімаючись вище мурів, розриваючи собою небо і серце кожного, хто його чув.

Відьма прокинулась в постелі мертвого короля.

-Відьма! - кричала варта

-Відьма! - шепотіли слуги

-Відьма! - сказала прекрасна принцеса з  жахливим серцем, - відьма, вбила короля.

Посеред замкового двору, за високими мурами, що відділяли замок від іншого світу, палало багаття. Воно було останнім пристанищем для тіла короля, що пізнав любов до відьми, а не до своєї доньки. Воно мало стати останнім пристанищем для відьми, що необачно покохала. Вітри пролітали над мурами і намагалися затушити багаття, але лише роздмухували його. а зорі і місяць, плакали і кричали, зникнувши з небес на кілька ночей підряд.

Відьма сиділа в найтемнішій камері, найглибшої підземної вʼязниці замку. З неї зірвали багаті шати, лишивши взамін жорстку, довгу сорочку з мішковини, що роздирала її шкіру навіть сильніше ніж золото і корсет.
Вона чула як за стінами стогнуть вітри, чула як вони оплакують її долю, чула як звуть її з собою її колишні коханці. Але щоб стати вітром - треба мати вільне серце, її ж власне- було віддане мертвому королю і ось-ось мало припинити битися.

Раптом, темряву камери прорізав промінчик світла від ліхтаря. До грат підійшла юна принцеса, і краса її не була спотворена жахливим вчинком, що вона здійснила.

Відьмо, - промовила принцеса, - скажи мені, чому він любив тебе, а не мене? Чому якусь дикунку, а не власну плоть і кров?

Але як розказати глухому казку? Як показати сліпому фарби? Як пояснити щиру любов серцю, що спотворене ненавистю і вбивством?

Відьма не промовила ні слова. Ні в камері вʼязниці, ні по дорозі до вогнища, поки натовп кричав їй прокльони, ні на самому багатті, коли вогняні язики почали лизати й ноги, скільки б вітри не намагалися захистити свою кохану.

Відьма стала попелом, змішавшись із попелом короля. Вітри підняли пилинки їх праху, закрутили і розвіяли по всьому королівству, по всій землі, піднявши найменші частинки високо, аж до зір. Там, вони зʼєднались ще міцніше, ніж при житті сплітались тіла короля і відьми, що кохали один одного. Там, біля зірок, вони стали одним цілим і відблиском своїм показували дорогу закоханим, що загубились, або довго шукали один одного.

На цю невідому нову зорю часто дивилась з башти замку прекрасна принцеса, що давно вже перестала бути юною, проте зберегла свою красу і черстве, спотворене серце протягом всього свого самотнього життя.