2

Одного вітряного дня король зібрав своїх найкращих воїнів, своїх найвлучніших стрільців.  Сурмили сурми, пси здіймали ґвалт, коні летіли, наче грозові хмари по небу.  Королівське полювання приурочили до 16-річчя прекрасної  принцеси. 

Загін мисливців гнав по лісам, майже безупинно. Впольованої здобичі вистачило б, щоб прогодувати все королівство впродовж довгої, холодної зими.  І можна було б вже повертати назад, до замку, де лишилась прекрасна принцеса, але раптом, на узбіччі дрімучого лісу, король помітив лань. Високу, граційну лань, з великими очима з густим хутром, що, наче переливалось.  Найказковішу лань, з усіх, які колись траплялися на сторінках казок. 

Заворожений, король почав гнатись за нею. Адже король має володіти всим най-най найпрекраснішим.  Лань тікала, стрибала через повалені дерева, проторювала собі шлях в саму глушину дрімучого лісу, король, переслідуючи її,  відірвався від свого загону, майже наздогнав, майже прицілився, щоб підстрелити лань, але його кінь оступився, перечепився і впав, підімʼявши під себе короля.

Опритомнівши, король побачив, що лежить десь у хижі, а над ним схилилась найпрекрасніша дівчина, яку лише може собі уявити не тільки король, але і читач казок. З величезними очима, з густим чорним волоссям, що розсипалось на кучері по її плечам. Так король зустрівся із відьмою. Так король забув, хто він є. 

Глибоко глибоко в хащах дрімучого лісу стояла хижа, в ній жила відьма. В ній король, що забув хто він є, чекав поки зростуться кістки в його, зламаній при падінні, нозі. В ній король пізнав, що таке любов і відкрив їй своє серце.  В ній відьма варила зілля і прикликала сили, щоб пришвидшити одужання короля. В ній же відьма і плакала опівночі, коли король засинав, бо знала, після одужання- він муситиме піти.

Яким би дрімучим не був ліс, як би глибоко в ньому не стояла відьмина хижа, варта короля мала б його знайти. Вітри попереджали відьму, вітри говорили що варта вже поруч, зорі і місяць шепотіли, що король скоро має піти.

В один з днів, коли король, шо забув ким він є, і відьма, яка  до того кохалась  лише з вітрами, були повні любові, і сиві пасма короля переплітались із кучерями відьми, через хащі лісу до хижі прорвався пошуковий загін. Король, що з болем згадав, ким він є, мав піти. Але також він згадав, що король має володіти всим най-найпрекраснішим. Тому відьму посадили на коня перед королем і разом вони рушили до замку.

Вітри шаленіли і рвали все, до чого могли дотягнутись: гілки столітніх дерев, прапори на списах вояк, збрую на їх конях, одяг на відьмі і королі.

Зорі і місяць кричали про майбутню згубу. І відьма, почула б це попередження, але був день і сонце затьмарювало  зорі і місяць.

У палаці відьму занурили в гарячу купель, що опікала її шкіру, вільні кучері зачесали в високу зачіску по останній моді, її зручний одяг спалили, натомість надягнувши на неї купу важких спідниць і сорочок, гаптованих золотом, затягнули прекрасну відьму в жорсткий корсет, увішали пальці та шию золотом і перлами, сріблом і діамантами. Ледве дихаючи, йшла по замку відьма, наче пташка в клітці.

На честь повернення короля влаштували бенкет, король і відьма сиділи в центрі столу, поки всі гості піднімали кубки за здоров’я короля, поки слуги міняли тисячу блюд, поки шути жонглювали, а мінестрелі співали, поки шкіра відьми сочилась кровʼю під жорсткими ребрами корсету, юна принцеса відчувала ненависть. Король любив не її. Не свою плоть і кров, не єдину дитину від дружини, яка в нього колись була.  Він любив відьму, без роду і племені, дикунку, що кохалась з вітрами і зорями, що звела з розуму місяць і самого короля.