Вогні вдалині

 - Через двісті метрів поверніть праворуч, - ніжний жіночий голос навігатора прокладав шлях для старенького Опеля, в якому сиділи 5 осіб.

В авто їхали на відпочинок студенти одного з Київських вузів. За кермом сидів Євген. Невисокий, худорлявий і меланхолічний, він довгий час був аутсайдером серед однолітків. Проте рік тому їздив закордон, заробив трохи грошей і купив собі Омегу. І станом на сьогодні він товаришував зі своїми одногрупниками, Павлом і Максимом. Обидва хлопці були спортивної статури, досить високими, мали темне волосся і веселі характери. У подорож вони запросили своїх дівчат.

Павло сидів поруч із водієм та розповідав байки жарти й анекдоти. Максим розмістився на задньому сидінні зліва, посередині сиділа його дівчина Вікторія – невисока, рудоволоса і з «крутим» характером, а справа – русява кохана Павла – Марія.

Студенти вже минули Малу Глушу і прямували до Прип’ятських боліт. Євген не бачив нічого приємного в сидінні на березі озера і годуванні своєю кров’ю комарів, але з вибором більшості не сперечався.

Авто звернуло на стару асфальтовану дорогу з великою кількістю ямок, тому довелося їхати повільніше.

 - От уявіть: приїдемо ми на місце, розкладемо палатки, запалимо багаття, насмажимо сосисок, картоплі, шашлик, – замріяно заплющивши очі, сказав Павло.

 - І вип’ємо щось смачне, - додав Макс.

 - І всю ніч будемо відбиватися від комарів та інших комах, - пробурмотів Євген.

 - Не будь таким нудним! Все буде ОК! Впіймаємо для тебе русалку, а з нею не засумуєш, - зареготали хлопці.

Був кінець травня і трясовини почали підсихати після весняних паводків, заростали осокою, очеретом і невисокими чагарниками. Проте то тут, то там виднілися заплави і невеликі водойми. Це означало, що не всі болота можна було пройти чи перепливти на човні. Один необережний рух – і ти стаєш частиною цієї екосистеми назавжди!

Приїхавши на болота, друзі побачили чимало відпочивальників, які на березі озерця ловили рибу, збирали журавлину, а декілька компаній добряче випивали.

 - Тут ми навряд чи відпочинемо, - зауважив Павло. – Шумно і гамірно. Крім того, бійки із п’яними дядьками нам теж ні до чого.

 - Пропоную поїхати трохи далі на північ, - озвався позаду Максим. – Природа буде такою ж, але без натовпу людей.

На тому й вирішили та поїхали далі. Приблизно через годину віднайшли чудову галявину, яку з півночі та сходу оточувало болото із трьома невеликими ставками, а із заходу – сотня невисоких беріз. На південь вела звивиста ґрунтова дорога, якою, власне, друзі й приїхали сюди.

О шостій вечора підготовка до пікніку йшла семимильними кроками: хлопці встановили намети, розпалили багаття, дівчата приготували смаколики. Євген про всяк випадок перевірив наявність перцевого спрею та сигнального факела (фальшфеєра): хтозна, які звірі тут можуть ходити. Зустрічатися з ними без засобів захисту зовсім не хотілося.

Час летів непомітно. Студенти встигли добре попоїсти, розповіли один одному всі байки, бувальщини та анекдоти, знайшлося місце і для кількох страшних і містичних історій від Максима. Він, звісно, у містику не вірив, але любив полякати людей. Налякані очі Вікторії та Марії підказували йому, що оповідки справили на дівчат незабутнє враження.

Павло дістав із авто гітару – і наступна година перетворилася у музичну паузу. Вечоріло.

 - А що то за вогні вдалині? – рука Вікторії вказала на північ. У променях вечірньої заграви і багаття її волосся здавалося клубком червоних змій.

Справді, у тому напрямку спалахували один за одним вогники, наче від запальнички. Принаймні, здалеку складалося саме таке враження.

 - Можливо, то світляки, - висловив припущення Павло.

 - Або привиди! – спробував пожартувати Макс.

 - Мені страшно! Досить уже лякати! – голос Марії тремтів.

Міцні обійми заспокоїли дівчат. А Євген все дивився у бік вогнів. До них було далеко, але їх рух більше нагадував прогулянку людей з ліхтариками, ніж хаотичні польоти світляків. «Можливо, хтось заблукав і прямує в їх бік, щоби вибратися з болота», - заспокоював себе юнак. Проте відчував, як волосся на тілі стає дибки, а по шкірі наче повзуть мурашки.

Ближче до півночі студенти лягли спати: Павло з Марією зайняли одну палатку, Максим із Вікторією – іншу, а Євген ліг у авто на пасажирське крісло, яке заздалегідь розклав.

… Євгена розбудив скрегіт. Складалося враження, ніби хто цвяхом дряпає кузов авто. Розплющивши очі, він помітив, як місце їх відпочинку оточили зо два десятки дітей років семи. Всі вони мали довге волосся, що закривало обличчя, вдягнені були у старі вицвілі полотняні сорочки, у руці кожен тримав масляний ліхтар. Стать незваних гостей  важко було вгадати: всі виглядали однаково.

Аж раптом одне дитинча застрибнуло на капот і обернулося до юнака. Обличчя дитини було блідо-синім, наче у мерця, зуби нагадували зуби хижих звірів, а очі були повністю чорними.

 - Як мене звати? – прохрипіла мара скрипучим голосом, наче професійний екстрім-вокаліст.

Здавалося, що вона заглядає в душу хлопцю. Він відчув, як по всьому тілу проступив холодний піт, а волосся, здавалося, стало дибки навіть там, де ніколи не росло.