Господар бору

- І куди це ти зібралася так рано? – запитала Ганна у доньки. – У вихідний можна й поспати довше.

 - У бір, по гриби.

 - Добре, але…

 - …будь обережною, бо в лісі багато диких звірів. Я пам’ятаю, мамо. Обіцяю, що до обіду повернусь.

 - Не тільки диких звірів варто боятися, доню… Люди бувають набагато страшнішими.

На серці матері було неспокійно. Війна тривала не один рік із перемінним успіхом. І хоч зараз обстріли перестали бути щоденними, могло три-чотири дні бути тихо, та все ж ніхто не міг почуватися в безпеці. Проте переконати у чомусь доньку-підлітка – справа марна. Не відпустиш – образиться, можливо, навіть втече. Радувало те, що донька в усьому була обережною, але Ганна нервувала щоразу, коли дитини не було поруч.

Учні у школі навчалися дистанційно. Невелике село за час бойових дій поменшало: хтось загинув, хтось виїхав, хтось пішов боронити Батьківщину. Може, зо двісті жителів залишилося.

Дев’ятикласниця Наталя жила з батьками у невеликому селі на Поліссі, із півночі та заходу оточеному сосновим бором. Окрім сосен, у ньому траплялися ялини, дуби та берези. Із ранньої весни до пізньої осені там можна було збирати гриби та ягоди. Лисички, грузді, маслюки, рижики та гливи щороку приваблювали до себе любителів «тихого полювання». Війна внесла свої корективи: кількість грибників скоротилася майже до нуля, зате із зон бойових дій мігрували чимало диких звірів – косуль, диких кіз і свиней, вовків. У ставках було повно риби, бо браконьєрів майже не стало. Хоч кордон країни надійно охоронявся, та була небезпека диверсійних груп і до лісу мало хто ходив

Дівчина любила природу і планувала після закінчення школи навчатися на ветеринара. Вона знала і вміла поводитися зі свійськими тваринами, а також як вберегтися від диких звірів. Крім того, обожнювала збирати гриби. Дане заняття завжди розслабляло та надавало енергії. Цього дещо прохолодного жовтневого ранку Наталка одягнула легкий спортивний костюм, взула кросівки, взяла невеликий кошик та ніж. Довге чорне волосся заплела у косу. Швидко поцілувала матір у щоку та рушила в напрямку лісу, який починався за кількасот метрів від її городу. Юна школярка завжди ходила тільки відомими стежинами, не відходячи далі кількох кілометрів від села, тому заблукати не боялася.

При вході до лісу Наталя привіталася з дідом Петром, що вже повертався додому із повним відром різноманітних грибів.

 - Доброго ранку! – гукнула дівчина.

 - Доброго ранку, дитино! – відповів дід. Лівою рукою він опирався на палицю, у правій тримав відро. Сивина давно побілила його скроні та вуса. Після смерті дружини він часто гуляв селом або лісом, любив потеревенити зі знайомими. Діти та онуки жили за кордоном, тому навідувалися дуже рідко. – А ти куди?

 - Туди ж, звідки Ви.

 - Сама? До лісу? У такий час?

 - Усе буде добре. Я буду обережною. Нічого зі мною не станеться! – обернулася школярка та пішла далі.

…Ната глянула на годинник.

«Уже дванадцята! Дідько! Треба повертатися додому», - подумала школярка.

У повному кошику лежали маслюки, лисички, рижики, кілька підберезників і один білий гриб. Дівчина зайшла далі, ніж зазвичай, і вже не бачила знайомих стежин і галявин. Зорієнтувавшись за мохом і сонцем, повернула на південний схід, аж раптом почула хруст гілок у напрямку півночі. Сховавшись за найближчим деревом, поглянула в той бік. Через ліс брели троє незнайомих чоловіків, одягнених у джинси та легкі куртки. Один із них був високим, кремезним, лисим, років сорока. Позаду йшли два високі худі юнаки з русявим волоссям. Вони йшли на південь.

 - Тіше, Сєргєй! – шикнув старший на хлопчину позаду себе. – Нужна сдєлать всьо па-тіхаму.

«Дідько! – подумала Наталя. – Русня! От халепа!». Потрібно було вибиратися, не привертаючи уваги. Серце буквально вистрибувало з грудей. Дівчина лягла на землю і обережно підповзла до наступного дерева, потім до другого, третього. Дистанція до непроханих гостей була вже чималою. Здавалося, що можна тихенько втекти, аж раптом під ногами по-зрадницьки тріснула галузка. Здоровань повернувся на звук і побачив жертву.  Подав знак напарникам, і з криком «Взять живйом!» побіг у напрямку школярки.

Закляклі ноги нарешті відірвалися від землі і Наталя побігла так, як іще ніколи не бігла. Метр за метром, дерево за деревом пролітали повз, але вороги наближалися. Їхнє важке дихання чулося все ближче. За двадцять метрів попереду виднілася галявина, посеред якої ріс могутній старий дуб. Саме туди вибігла дівчина, але зачепилася ногою за корінь дерева та впала. Праву ногу охопив страшенний біль. Стало зрозуміло: втікати пізно, це кінець.

Переслідувачі дісталися до краю галявини і перейшли на крок, важко дихаючи та переводячи дух.

 - Зачєм бєжать? Всьо равно тебе не жить. – крикнув середній диверсант і оскалився посмішкою маніяка. – Но сначала нємнога развлєчьомся.

Раптом здійнявся сильний вітер і Наталі здалося, що листя прошелестіло: «Геть! Вам тут не місце!». Мабуть, біль і страх викликали такі галюцинації. Аж тут із-за дуба вийшов високий сивий чоловік. Одяг його нагадував плащ і штани, виготовлені з березової та дубової кори. Босі ноги та руки були вкриті зеленим мохом. На голові росло довге сиве волосся і такого ж кольору щетина. Доповнювали образ повністю чорні очі та дерев’яні роги, схожі на роги лося. У правій руці він тримав двохметровий дерев’яний посох із верхівкою у вигляді корони.