Відьмин ліс

- Сашко, зачекай! – кричав Іванко вслід десятирічному другові.

Він ледве встигав за другом, щосили крутивши педалі велосипеда. Бруківка відчувалася усіма частинами тіла, а найбільше від тих перегонів страждала «п’ята точка». Івасику було лише вісім, на зріст – невисокий, опецькуватий, тому їхати йому було важко.

 - Наздоганяй! – крикнув Сашко Чапленко, не зупиняючись.

Дванадцятирічний друг Івана Бунчука цілком виправдовував своє прізвище: високий, худий, сіроокий. Мав русяве волосся, великі вуха і ніс. Крім того, сьогодні одягнув сірі шорти. Здалеку його дійсно можна було прийняти за чаплю.

Надворі було 22 червня, стояла спека, Сонце пекло немилосердно, хоча вже вечоріло. Дорога звивалася змією поміж будинками і городами, прямуючи в поле. Хлоп’ята саме проїжджали останню хату на краю села. Сашко зупинився, чекаючи на товариша.

 - Саню, що далі? Вертаємося додому? – запитав, перевівши подих, Іванко.

 - Ні! Трохи відпочинемо – і їдемо далі!

 - Але ж там… Відьмин ліс… у кінці поля… - зблід Бунчук. – Мені бабуся розповідала, що там кожні 33 роки хтось зникає безвісти… Минулого разу, у сорок четвертому, там зникло зо два десятки фашистів…

 - То казочки, якими нас лякають бабусі! А якщо хто і зникав, то хіба любителі випити. Не бійся! – Сашко хлопнув по плечі свого нерішучого друга, сів на велосипед і поїхав далі.

Так вони і їхали: один – попереду з посмішкою, інший – позаду і озираючись щохвилини. Сутеніло буквально на очах, на небі з’являлися перші зорі, а Сонце уже сховалося за обрій. На фоні помаранчевого заходу було видно Відьмин ліс.

Про цей ліс говорили різне. Хтось казав, що тт. безвісти зникали люди, інші – що тут живуть небезпечні дикі звірі, треті – що тут із давніх-давен відьми та інша нечисть проводили шабаші. Навряд чи можна було заблукати між дерев, які росли в межах квадрату зі стороною близько кілометру. Але покручені і переплетені між собою стовбури, між якими ледь могла пройти дитина, виглядали загрозливо, особливо вночі. Тому рідко хто наважувався тут гуляти.

Не минуло й п’яти хвилин, як друзі дісталися до Відьминого лісу. Густі зарості в останніх променях сонця відкидали величезні тіні, а дерева здавалися схожими на велетнів, яких знерухомив могутній чаклун. Десь у гущі боязко й неголосно співали птахи, наче боялися розбудити невідоме зло.

 - От, дідько! – вилаявся Сашко. – Колесо пробито!

Із переднього колеса його ровера із шипінням виходило повітря.

 - Доведеться назад іти пішки!..

 - Йдемо! Мене лякає ця місцина… - мовив Іван.

 - Не скигли! Давай підійдемо ближче!

Навкруги остаточно стемніло. Можна було розгледіти лише світлу смугу шляху, який впирався у темну стіну лісу. Іванко дістав та увімкнув ліхтарика і хлопці рушили вперед. Через 100 кроків вони досягли першого дерева. Аж раптом стало дуже тихо: ні співу птахів, ні дзюрчання цвіркунів, ні шелесту листя.

 - Тихо, як на цвинтарі… - налякано прошепотів Бунчук

 - Ага… - обережно відповів Чапленко. – А що то он там?

Глибоко в центрі лісу щось засвітилося. Через хвилину це «щось» збільшилося до кількасот метрів у діаметрі і мало вигляд густого зеленого туману, який світився у темряві. Засмерділо пилом і мертвечиною.

 - Дивись, там щось поворухнулося! – показав пальцем уперед Сашко.

Іван посвітив ліхтариком у вказаному напрямку, але нічого не побачив.

 - Я йду на розвідку, - сказав Олександр і пішов у ліс.

Туман тим часом розростався і ставав усе густішим. Довготелеса постать друга давно зникла в ньому, але Івась все ще світив поміж дерев, сподіваючись хоча б щось розгледіти. Сморід ставав усе нестерпнішим. Аж раптом… світло ліхтаря  впало на згорблену постать. Вона зі спини виглядала, наче скелет, на який одягнули бліду шкіру. Довгі й худі руки майже досягали землі, закінчуючись довгими пазурами. Тварюка обернулася. Її великі очі світилися, як у кота, на місці носа були лише ніздрі, а з морди випирали великі й гострі зуби. Звір видав звук, схожий водночас і на свист, і на скрегіт металу. Від страху хлопчик заціпенів і обмочився. За мить звір обернувся у бік лісу і на чотирьох пострибав геть.

 - Санчику, тікай! – ледве зміг вичавити із себе наляканий Іванко. Йому здавалося, що він кричить дуже голосно, та насправді він ледь чутно шепотів. За кілька секунд почувся несамовитий крик Сашка, який перервав звук удару. Потім почулося плямкання і хрустіння кісток, наче собака їв вечерю…

Іванко не пам’ятав, як дістався додому. Його трясло від жаху, він кричав і плакав. Єдине, що зрозуміли батьки: «там… у лісі… звір…»

****

 - Лікарю, то що з моїм сином? – Антон Бунчук не міг всидіти на стільці в кабінеті психіатра.

Професор Петренко був середнього зросту та віку чоловіком із клиноподібною бородою. Пронизливі карі очі бачили співрозмовника наскрізь, наче рентген. Кабінет було обставлено просто: стіл, 3 стільці і шафа з документацією.

 - Дитина здорова, але дуже налякана. Тести не виявили патології психіки, - сухо відповів лікар.