Наречена

Петре, а ти мене кохаєш?

 - Так, Христю, люблю.

Двоє молодих людей стояли ввечері під тінню крислатої верби.

Чорнява й кароока дівчина та високий і дужий юнак за кілька днів мали побратися. Усе було готово для урочистої події. Петро був ковалем, а Христина працювала в пана покоївкою. Їх статки були невеликі, але для молодої сім’ї вистачило б.

Дівчина почувалася найщасливішою у світі: її коханий був красенем, на нього заглядалися чимало дівчат, але він обрав невисоку й непоказну, сором’язливу Христю. Іноді їй здавалося, що й навіть старша донька пана дивиться на Петруся не як на простого холопа, та й він завжди червонів та нітився при зустрічі з панночкою. На щастя, весілля вже післязавтра – і ніхто більше не зможе стати на заваді їхньому коханню!..

Ядвіга Соколовська мала доглянуте світле волосся, великі блакитні очі і струнку фігуру. Була розумною і вишуканою, але холодною та неприступною. Прекрасно їздила верхи. Вільно розмовляла польською, українською та французькою мовами. Батько сватав її за свого знайомого, але товстий і жадібний дідусь її аж ніяк не приваблював. Звісно, доведеться вийти заміж за мішок із грошима. Але є ще два місяці, щоби провести час із користю!

Панянка вподобала молодого коваля. Високий і стрункий юнак червонів щоразу, як зустрічав її погляд.

«Звабити його буде неважко», - думала Ядвіга. – «Шкода, що він майже одружений. Але ж я не заміж за нього зібралася! Розважуся – і бувай, юначе!» На тонких губах з’явилася злісна усмішка…

У день свого весілля Петро вирішив забігти до себе в кузню, щоби захопити букет для коханої. Він акуратно стояв у кутку, у глечику з водою. Юнак уже виходив, але на порозі випадково зіштовхнувся з пані Ядвігою.

 - Пробачте пані, - ледь вичавив із себе Петрусь.

 - Нічого, юначе. Як там тебе?.. Іван?

 - Петро, пані.

 - Кажуть, у тебе золоті руки. А ти тільки металу даєш раду чи з жінками теж можеш впоратися? – грайливо запитала Ядвіга.

Хлопець зашарівся від почутого та опустив очі. Серце вискакувало із грудей . З одного боку, він любив Христину і спішив до неї. З іншого, поруч стояла зваблива блондинка. Волосся каскадом спадало їй на плечі. Білосніжна шкіра пахла ароматичними оліями. Від хвилювання паморочилося в голові.

 - Не бійся, я тебе не зїм! Подивися на мене! – наказала Соколовська.

Петро подивився – і потонув у її очах кольору моря. Дівчина обійняла його за шию та поцілувала. З цього моменту не існувало більше нікого – лише вони вдвох.

Нарешті настав довгоочікуваний день весілля. Христя чекала на коханого. Гості з боку нареченої вже прийшли та чекали застілля. Петруся все ще не було. Любляче серце передчувало біду: не міг він запізнюватися без причин! Незважаючи на протести батьків, дівчина побігла на пошуки. Ноги несли її до кузні, яка стояла недалеко від панського маєтку. На підступах до напіввідчинених дверей вона почула крики і стогін кількох людей.

Христина прочинила двері. Посеред кузні на лаві сидів її Петро, а на ньому змією звивалася молода пані Соколовська.

«Зрадник! – подумала Христина. – Як він міг? А ця зміюка Ненавиджу!»

Зраджена наречена бігла світ за очі, ридаючи. Життя втратило сенс, тому вона прямувала до водойми. За дві сотні метрів був панський ставок. Потрібно було лише перелізти через огорожу. Звідки узялися сили у тендітної дівчини, аби подолати двометровий паркан?

Із розбитими колінами, червоними від сліз очима та блідим відчуженим обличчям Христя стояла біля ставка. Вона не вміла плавати, тому була певна: смерть настане швидко. Востаннє поглянувши у синє небо, дівчина зробила крок уперед….

***

Марина вже півгодини збиралася до клубу. Залишилося лише вдягнути куртку і взути теплі черевики: пізньої осені буває не лише мокро, а й холодно. Висока, струнка, весела і добра дівчина подобалася багатьом хлопцям у селі, але сама не була закохана в жодного з них. Дружби їй було цілком достатньо.

 - Доню, будь обережна! І довго не затримуйся, добре? – запитала мати.

 - Добре, до першої ночі повернуся! Я ж уже не маленька: 18 уже є! – відповіла донька і додала: - Бувай!

Надворі довелося увімкнути ліхтар, бо в небі не було ні зір, ні Місяця, і йшов легенький дощ. На слизькій грунтово-кам’яній дорозі було багато рівчаків. Крім того, був досить крутий спуск, тож доводилося йти неспішно, щоби не впасти і не додати «п’ятій точці» кілька синців. Хвилин за 5 Марина зійшла в долину, де було роздоріжжя. Можна було повернути вправо, пройти 100 метрів через парк і опинитися на головній вулиці села. Або ж іти 200 метрів вулицею з «викрутасами» - так молодь називала три широкі повороти, які огинали будинки та городи.

«Я ж нікуди не спішу, тому піду вулицею», - подумала дівчина.

Парк був колись частиною панського маєтку, де шляхтичі любили прогулюватися. В його центрі  століття тому містився ставок із рибками та лебедями, який у наш час перетворився на десяток невеликих калюж із жабами. А садиба пана перетворилася у навчальний заклад – ПТУ.

Характерною «родзинкою» Панського парку було те, що в темряві у ньому блукали не лише пияки, а й тверезі й адекватні люди. Що досить дивно, враховуючи його розміри: прямокутник зі сторонами у 200 та 300 метрів. Як люблять повторювати старі бабусі: «Тут є щось зловісне!»