Зустріч у лісі

Тишу солодкого сну порушив звук будильника. Микола прокинувся і вимкнув звук. На годиннику була шоста година ранку: пора вставати, одягатися і йти до Петра. «Той сонько, певно, досі спить» - промайнуло в голові. Нашвидкоруч умившись, одягнувшись і поснідавши, юнак вийшов із хати, прихопивши із собою рюкзак із обідом та пляшкою води..

Черговий літній день розпочався і сонце повільно підіймалося над горизонтом. Дерева буяли зеленим листям, дозрівали черешні, а у променях світанку село здавалося несправжнім, наче намальованим. Це чудовий час для випускника: екзамени і ЗНО позаду, вступні іспити – далеко попереду. Саме сьогодні двоє друзів вирішили здійснити пішу прогулянку до сусіднього села, в якому раніше не були.

Правду люди кажуть: протилежності притягуються. Петро був високим чорнявим юнаком. Виразні карі очі та спортивна статура приваблювали дівчат, а вміння улесливо говорити робили його бажаним гостем у будь-якій компанії. Він був розумним хлопцем, але вчитися не любив: точні науки вважав марною тратою свого дорогоцінного часу. Обожнював їздити верхи на коні.

Микола ж був невисоким, русявим і сірооким. Фанатом спорту ніколи не був, якщо не рахувати прогулянки пішки та на велосипеді. Навчався добре, особливо любив астрономію. Різкі риси обличчя, спокійний характер і легка гаркавість не додавали йому шарму. А у розмові з дівчатами юнак був небагатослівним і сором’язливим, тому не раз потрапляв у незручні ситуації, з яких його виручав друг.

У хлопців було одне спільне захоплення: вони любили досліджувати світ, знаходити щось нове і загадкове. Цього разу друзі вирішили відвідати сусіднє село, до якого можна було дістатися, пройшовши лісом кілометрів 7 чи 8.

«Про те село ходять чимало переказів: і про загадкові вбивства, і про зникнення людей» - думав Микола. – «Певно, то все байки»

За роздумами незчувся, як підійшов до дому Петра. На хвіртці висіло попередження: «Обережно! У дворі злий пес!», а по подвір’ї бігав ротвейлер на кличку Тузик. Той чорний монстр із невинним ім’ям не раз примушував Миколу бігати з надзвуковою швидкістю, тому він вирішив подзвонити другові. За третім разом це вдалося і з динаміка прозвучало:

 - Якого біса, Колю? Мені саме Катруся снилася, аж тут ти зі своїм дзвінком!

 - І тобі доброго ранку! Вставай, сонько, нам уже пора! – бадьоро привітав друга Микола.

Через хвилин п'ятнадцять друг нарешті вийшов на вулицю. За плечима в нього був невеликий спортивний рюкзак, а на поясі – мисливський ніж його батька.

 - Слухай, друже, а нам не влетить за це? – запитав Микола, показуючи рукою на пояс.

- Не бійся, батько на заробітках, а мати не помітить! – заспокоїв Петро.

Друзі вирушили. Через деякий час вони вийшли за межі села, в чисте поле. Дорога вела то прямо, то, звиваючись, наче змія на полюванні, проводила крізь невеликі чагарники, що росли в долині. Ставало спекотно, але більша частина шляху пролягала лісом, то ж за брак тіні хвилюватися не було потреби. Похід не був важким, бо хлопці теревенили, змовкаючи не більш, ніж на хвилину. Згадували шкільні роки, різні кумедні ситуації, говорили про скутери і телефони, жартували і підколювали однин одного.

За тими розмовами не помітили, як увійшли до лісу. Юнаки замовкли, а Петрик дістав ножа.

 - Про всяк випадок. – пояснив другові.

Микола кивнув. Йому було якось не по собі посеред цих дерев. Раптово ожили всі дитячі страхи, моторошні історії одна за одною випливали із глибин пам’яті, не віщуючи нічого хорошого. Кожен шурхіт або крики птахів змушували стрепенутися. Неба майже не було видно за крислатими і височенними деревами.  Петро здавався незворушним, як камінь, але бліде обличчя і зціплені губи свідчили, що йому теж не солодко. Дорога прямувала вниз, у непрохідні, як здавалося, хащі та в долині перетворювалась у дві: одна вела прямо, на пагорб, а інша – вправо.

Раптом юнаки відчули, ніби щось змінилося. Стихли і шелест листя, і спів птахів. Дійшовши до роздоріжжя, вони помітили за 30 метрів  попереду якусь тварину. У них ледь серце не вистрибнуло з грудей. «Вовк!» - подумав кожен. Санітар лісу обернувся і люди зупинилися. Розміри і вигляд вовка лякали більше, ніж його присутність. Величиною із собаку породи алабай і з чорним хутром він нагадував перефарбованого лютововка Привида із Гри Престолів.

 - Якщо кинеться на нас – я готовий! – прошепотів Петро.

 - Зачекай! Давай, краще залишимо йому нашу їжу і тихенько підемо далі. – зашипів до нього Микола.

 - Ага! А самі що їсти будемо?

 - Не знаю!  Але хай він ліпше свиняче сало і м'ясо їсть, а не наше!

Поки хлопці повільно викладали їжу край дороги, їх новий знайомий стояв нерухомо і спостерігав. Коли ж вони повільно задкували у напрямку пагорба – поважно підійшов до купи з наїдками, обернувся, махнув головою і почав снідати.

… Хлоп’ята отямилися, аж коли вийшли з лісу. Над головами знову було синє небо та жовте сонце. Небезпека, здавалося, позаду. На горизонті виднілося село, а на його околицях – кілька ставків.

 - Звідки тут вовки? Уже кілька десятиліть їх не бачили! – порушив тишу Петрик.

 - Такого вовка я не бачив навіть у документалках… Якийсь він дивний… - пробелькотів Миколка.

 - Тобто?