4

***

Перед баром, підсвічені жовтуватою вивіскою, стояли дві міцні березові мітли, пластиковий віник, граблі, велосипед, триколісний електроскутер і тракторець. За широкими вікнами, наполовину прикритими темними занавісками, виднілися квадратні столики з незручними стільцями. Людей було мало, особливо як для вечора п'ятниці, та й поводилися вони досить спокійно, гучні голоси долинали лише з кутка, де обговорювали новини, і з кутка, де за двома зсунутими столами семеро жінок різного віку навперебій шпетили спільних знайомих.

– А я їй кажу, ти яке маєш право мене повчати? Я найстарша з вас усіх, у мене правнуків як у тебе років, чому це я маю сліпо дриґатися в темряві на мітлі, якщо можу приїхати на м'якесенькому сидінні, присвічуючи собі фарою? – палко переконувала одна з них, рум'яна круглолиця бабуся в пуховику нижче колін, що гризла бублики і запивала енергетиком. – Дорогу мимо мене для кого проклали? Депутати тут не живуть, то хоч я на старість кататимуся як по маслу, он Ганька не дасть збрехати: як по маслу колеса йдуть, задрімати можна, поки їдеш!

– Це поки Ганька своїм трактором ямки не повибивала, – кисло кинула худа жінка в теплому спортивному костюмі, що смоктала сік крізь трубочку. – Наче зараз роблять нормально…

– А твої граблі, Килино, одного разу хтось переламає об твою спину! – сердито вигукнула невисока молодиця в шкірянці і джинсах, що намагалася витрусити останні краплі з пляшки вина. – Ти наче сама не чуєш, як вони гримлять! Посоромилася б! Діти серед ночі прокидаються, лякаються, до ранку не сплять! Наступного разу як побачу, зарепорчу тебе в єППО, хай збивають!

– Нібито те китайське одоробло Тетяни деренчить менше, – тихо сказала наймолодша з жінок, вбрана в квітчасту сукню і плетену безрукавку, явно прихильниця кави на ніч. – Аеродинаміка набагато гірша, ніж у природних матеріалів, маневреність ніяка, а блищить як! Фу.

– Ха! У тої приїжджої нахаби все природне і як велять традиції, тільки от це не робить її гарною людиною, – прошамкала згорблена старенька з ціпком, погладжуючи пляшечку коньяку. – Куди ж то її понесло? То так рвалася вписатися в компанію, а як запросили, тільки хвостом вильнула і пропала. То не вона за вікном стовбичить і слухає, що про неї кажуть?

– Ні, то якась молода зайти не наважується, мабуть п'яних боїться. А вона втекла, бо загубила кота, – підказала непримітна жінка в сірому одязі, схована в тінь інших. – Загубила, – повторила з натиском. – Можете таке уявити?

– На жаль, можу, – зітхнула дебела пані з яскраво-рудим волоссям, перед якою височіла гірка обгорток від цукерок і недопите пиво. – Мій якось весною за кішками вчепився, то ніч шукала, думала, десь собаки розтягли, а він, виявляється, ще звечора вернувся і спав на печі.

– Загубила дорогою сюди, – зловтішно уточнила жінка з тіні. – Не втримався на мітлі. Уявляєте ці рівні? Посадити кота на мітлу!

– Та ти що? – ахнули інші одноголосно. – Бути такого не може!

– Вона каже, він постійно падає, але завжди повертається додому.

– Це тільки перші дев'ять разів, – зловісно передбачила жінка в шкірянці. – В голові не вкладається! А вона ще хвоста тут задирала, що вчилася в найкращих, не те що ми, село неосвічене!

– Або вісім, якщо кіт достатньо розумний, – захихотіла молодичка в сукні. – Мій би і з першого разу втік.

– А мій би в таку холоднечу з хати не вийшов, не те щоб сідати на мітлу, – підхопила жінка в спортивному костюмі. – Думаєте, вона його знайде?

– Та ж хіба вона його шукає? – знов долинуло з тіні. – Знайде десь іншого, в того ж навіть імені не було. То ще добре, що попереднього Маріччині діти підібрали, може й цього хтось прихистить. З безхатьками жили легше, ніж із цією… як її взагалі звуть? Понапридумують собі псевдонімів для тих своїх акаунтів, мозок зламаєш, а не запам'ятаєш.

– А нащо запам'ятовувати? – підняла сиві брови старенька з ціпком. – Ставлю на голосування питання про виключення з нашої Спілки відьми, яка не піклується про свого кота. Хто за? Проти? Утримався? Прийнято одноголосно, наступного разу шліть її подалі, поки не порозумнішає. І якщо з цим розібралися, повернімося до порядку денного. Когось іще турбує проблема скорочення кількості корів у сусідських господарствах?

***

– Ти досі прагнеш повернутися до своєї відьми? – запитала Настя, відійшовши від бару на пристойну відстань. – Тобі не здається, що твій запас життів закінчується надто швидко?

Котеня мовчало, лише дрібно дрижало під курткою, від чого ритмічно подзенькував язичок «блискавки».

– Якщо тобі справді хочеться її знайти, я сходжу до тих жінок і запитаю адресу.

– Я знаю, де живе відьма Кармензина! – у відчаї вигукнув Служка. – Я знаходив її хату шість разів! Наче в мене є інше місце, куди піти…

– Ну… Я, звісно, не розбираюся в котах, – почала було Настя, – але…

– Але ти не відьма! – перебило кошеня. – А я відьмин кіт! Якщо не буду відьминим, ти мене не розумітимеш, і запасних життів у мене не буде!

– Зате ти зможеш прожити основне життя, не боячись втратити його будь-якої миті. Ти матимеш їжу, тепло, ліки, іграшки… – Настя перераховувала це і сама розуміла, що список недостатній. – В тебе буде людина, яка тебе любить, яка про тебе піклується, яка носить тебе в укриття, якій ти нічого не винен, а якщо тобі щось не сподобається, ми зможемо пошукати тобі кращу сім'ю.