1

Настя не могла б сказати, що не любить Геловін, тому що загалом їй подобалося бачити, як незнайомі люди, ще зранку такі похмурі й заклопотані повсякденними справами, впускають у своє життя трішечки розваг і розбавляють осінню сірість атмосферою магії, хай навіть вдаваної. Антипатію викликали деякі конкретні персони, що заповнювали простір не символізмом чи жахастиками, й навіть не підлітковими пустощами, а імітацією реального горя.

«Всі ж не можуть бути однаково чуйними, тупі пеньки теж потрібні для світового балансу», – заспокоювала Настю подруга Віта минулого року, коли вони обидві кинулися на допомогу закривавленому чоловіку, а той заіржав як кінь і почав знімати їхні перелякані обличчя.

Цього року Віта перебралася ближче до свого нареченого-військового, але не забула згадати в повідомленні про той випадок і порадила не брати такі ситуації близько до серця, бо ж вони обов'язково траплятимуться знову і знову, часом люди – примітивні істоти. Інші сусіди – пари похилого віку – вважали Геловін забавою для дітей і активно засуджували дорослих, яким теж кортіло повеселитися. Натомість езотеричний магазинчик навпроти вікон Насті готувався побити рекорд продажів, принаймні зважаючи на завзятість у декоруванні й заплановані заходи, і навіть у найближчому продуктовому розвісили павутину й павуків і підкрутили ціну на гарбузи.

Настя не вважала, що саме цей ажіотаж з присмаком награності вплинув на її рішення зняти на пару днів будиночок у селі, подалі від гучної музики, сирен, термінових завдань на роботі та ненависників глушників. Ні, справа зовсім не в цьому! Просто раптом захотілося тиші – і зовні, і всередині. Це ж лише п'ятниця і субота, а якщо щось не сподобається, можна повернутися додому будь-якої миті.

Повернутися захотілося за кілька годин, тому що споглядати всипане мерехтливими зорями небо, попиваючи гаряче какао з гарбузовим пирогом, було приємно, чути гул «Шахедів» і роботу ППО на віддалі, не маючи укриття, – зовсім ні, тим паче тут, на відкритому просторі без високої забудови і сторонніх перешкод, звуки здавалися чіткішими, а скло в старовинних вікнах подзенькувало від найвіддаленіших вибухів.

Настя вийшла надвір, де було не так страшно, окинула поглядом притихлу вулицю. Де-не-де яскраво світилися вікна, але здебільшого за шторами вгадувалося лише синювате світло екранів. Вдалині тривожилися чиїсь качки і ляскав залізною мискою пес, на шосе за полями гули важкі автівки, у кронах майже безлистих дерев підвивав вітер, а в кущику високих хризантем темрява шурхотіла сухими стеблами. Настя клацнула ліхтарик телефону і посвітила туди, очікуючи побачити тваринку в біді, але промінь вихопив подертий чорний пакет, що зачепився за кілочок, яким підв'язали квіти.

Вгорі почувся наче тихий свист. У спину врізалося щось важке й нерівне, впилося в куртку короткими гострими кинджалами, вчепилося так міцно, наче хотіло пробити тіло наскрізь. Серце підстрибнуло до горла, заколотилось як навіжене від думки про те, що це уламок ракети, й насправді все скінчено, мозок марно чіпляється за надію й шукає побутові пояснення, а тим часом рука намацала мокру шерсть, тонкі реберця і чіпкі лапки худющого кошеняти.

Настя побоялася завдати йому шкоди, відриваючи від тканини, тому зняла його разом із курткою і посвітила ліхтариком у небо. Зверху не було навіть хмар, не те що дерев.

– То тебе впустив якийсь хижий птах? – пробурмотіла, роздивляючись брудне сіре тільце, що дрібно тремтіло від холоду і страху. – Де ж я тобі зараз візьму ветеринара?

– Мені не треба ніякий ветеринар, у мене в запасі ще три невикористані життя, – зневажливо відмахнувся кіт.

Настя глянула на годинник. Запізно, щоб турбувати лікаря питаннями про нові таблетки від стресу… От як відчувала, що безрецептурне теж може дати побічну реакцію! Ну та гаразд, там короткий період напіввиведення, до ранку точно все мине.

Вона замотала котеня в куртку і понесла під теплий дах. Зовні воно наче неушкоджене, але промокле наскрізь і холодне як серед зими.

– Ти в нас без нашийника? – говорити в простір допомагало зосередитися і створювало ілюзію близької присутності інших розумних істот, до яких можна звернутися за порадою. – Не маєш господарів? Як тебе звуть?

– Звісно, я не маю господарів! Я добровільний кіт великої і страхітливої відьми Кармензини, чия мудрість сягає глибини віків, а сила здатна зрушити гори! Мене звуть Служкою.

Настя знову глянула на годинник. Чи можна вважати це «гострим станом», коли слід викликати «швидку»?

– Служка, он як, – повторила тихо, рахуючи свій пульс дорогою до тонометра.

– А коли наберуся досвіду, то стану Прислужником! – з неприхованою гордістю оголосило кошеня. – Дай мені якусь ганчірочку, щоб витертися, і я вирушу на пошуки своєї відьми!

Пульс був пришвидшений, але не набагато. Тиск трішечки вище норми, але яким йому ще бути під час галюцинацій? Серце зловило пару екстрасистол, але це ж саме та ситуація, коли вони й мають нагадати про себе, хіба ні?

– Як хочеш, а в мене ти будеш Пушком, якщо не заперечуєш, – зітхнула Настя, відкидаючи переживання про власне здоров'я. Зрештою, в житті всяке трапляється. Можна і з котом побалакати, якщо така доля.

– Заперечую!

– Як щодо Соняха? В тебе руда плямка під шиєю, знаєш?

На руці з'явилися глибокі подряпини, замінюючи відповідь, якої Настя й не чекала. Вона знизала плечима і понесла котеня у ванну кімнату, наперед готуючись захищати обличчя від напрочуд гострих кігтиків, але кіт швидко розімлів у теплі й не пручався, лиш розглядав усе довкола великими сполоханими очима і ворушив носиком, ловлячи нові запахи. Втім, на відкручування крана і шум води він відреагував пронизливим вереском: