Глава 10

—Олено? Скажи, чи це ти у матері Даміра була? Що ти їм розповіла про мене?

—Дарусю, ти тільки не кричи, так краще буде, повір. Я про тебе дбаю! — вона щось ще говорила, але до мене вже не доходив сенс її слів.

—Та пішла ти зі своїми турботами! — тут я здається зірвалася. -—Спочатку Андрія підбила на гниле діло, потім мене з дому випроводила! Навіщо тобі це? Дамір тобі чим завадив, це моє життя, зрозуміло?

На Олену я виплеснула всю образу, що скупчилася, і кинула трубку, але піти з коридору не встигла, цього разу стукіт був знайомим.

—Доро, відкрий! Я знаю, що мати приходила до тебе, поговорімо! Що вона тобі тут наплела? Начхати мені на твого колишнього чоловіка, та хоч на трьох чоловіків одразу, відчини, чуєш, я не піду, тут ночуватиму!

Щоб покінчити з цим, я зачинила двері в кімнату щільніше, залізла в ліжко і накрила голову подушкою. Може його мати та права, Даміру інша дівчина потрібна, охолоне заспокоїться. Голова паморочилася, мене охоплював туман і все більше затягував у липку напівтемряву.

Отямилася я від лагідних дотиків. Чиясь рука ніжно торкалася моєї шкіри, пестили, дражнили, від чого перехопило подих, а хвиля тепла прокотилася по всьому тілу. Я хотіла розплющити очі, але не могла, повіки були свинцевими, а руки й ноги майже не слухалися. Ліжко рипнуло, мене зігріло чиєсь дихання. Поцілунки зігрівали моє обличчя, тремтіли на губах, занурювали в солодку стомленість. Я начебто розділилася на дві половини. Одна знемагала від жару, інша спостерігала і намагалася зрозуміти, що відбувається.

 —Даміре ... - я змогла прошепотіти його ім'я і підняла повіки.

—Тихіше, Доро, я ж обіцяв, що прийду і все буде гаразд! Я прийшов!

Голос належав Андрієві і зі мною був мій чоловік. Від обурення, страху, несподіванки я миттєво протверезіла і зіштовхнула його з себе. Серце колотилося десь у горлі і я розуміла, що при всьому бажанні не з неслухняним тілом та туманом перед очима.

—Як ти тут опинився? Коли приїхав? —я ошелешено дивилася на чоловіка.

—А я нікуди не їздив. Я стежу за тобою, ти ж пам'ятаєш?

Він засміявся, а я зрозуміла, що втрачаю свідомість.

***

—Гей, красуне, вставай! —хтось тряс мене за плече, я глибоко зітхнула і схопилася, миттєво пригадавши події минулої ночі. У кімнаті поруч із ліжком стояла Закіра.

—Ти що тут робиш?

—? Радик повз проходив, сказав у тебе двері навстіж, зайшов, а ти не прокидаєшся.

—Закіро, люба! — на радощах, що я бачу нормальну живу людину, я кинулася їй на шию. Циганка поклала мені руку на плече, почекала, поки скінчиться потік сліз, і посадила навпроти.

—Розказуй! Все село гуде! Кажуть, прогнала хлопця, образила, він удома зачинився, матір до себе не пускає. А тут і в тебе веселощі, хто в домі був?

Я, завмираючи від жаху, розповіла про все, а також про свої найстрашніші здогади. Закіра насупилась,  а потім на мій подив встала і попросила дати ніж із дерев'яною ручкою.

—Потім все розповім. Вийти поки що надвір! - замість відповіді вона майже виштовхала мене за двері, зачинила фіранки, зачинила двері і постукуючи ручкою ножа по стінах, почала обходити його за годинниковою стрілкою, нашіптуючи:

«Булатні ножі, сталеві голки, коліть, ворога мого, злодія, супостата. В очах його світло закривайте, з рук і ніг його рух виймайте, чорне для нього біле, червоне для нього сіре. Нехай він не знайде двері, рука його дужку не візьме, вікна він не побачить, не вкраде, не образить. Закриваю я його дорогу, посилаю йому тугу, тривогу. Собака йому птах, вовк йому лисиця, лайно йому мед, вогонь йому лід. Нехай розум переверне, не згадає нічого і не зрозуміє: ні імені свого, ні роду, ні від якого він племені та народу. Повертаю я його в тартарари, у землю, у пустелю. Як мрець не вийде зі своєї могили, так і він не вийде з мого кола. Будьте ви, мої слова, міцні, ліплені, невідступні, невідкупні: ні сивим, ні молодим, ніяким. Відтепер і на віки віків».

Схопивши зі столу сільничку, вона разом розсипала сіль на порозі і почала начитувати на неї слова вже своєю мовою, потім пошукала мостину, яка скрипить, наступила на неї і перекинула ніж через ліве плече. Коли все було зроблено, Закіра поманила мене в будинок, завела з кухню. Плеснула на долоню води та вмила мене як дитину, а потім ще й подолом витерла. У голові одразу посвітліло, страх пішов, і я ніби отямилася від жахливого видіння.

—Я божеволію, так? Потопельники, покійники, привиди у домі! Правильно мені Радік казав, це погане місце.

—Якщо ти збожеволіла, то не більше за мене. Я тут у домі роботу зробила, ти сьогодні спати не лягай, чекай. Як прийде твій чоловік, подивишся, живий він чи ні. Застовбила я його, він без моїх слів вийти звідси не зможе. А Івасика не бійся, він тобі зла заподіяти не хоче. Ти від нього сина мого врятувала, я допоможу тобі, все зроблю!

З цими словами Закіра махнула своєю довгою спідницею і зникла за дверима. Вона дотримала слова і одразу попрямувала до матері Даміра. Та саме виганяла корову і розмовляти з циганкою не хотіла, але Закіра не відставала і йшла за нею до самого будинку.

 —Ти, Людмило, неправду на людину звела, недобре!

—Ти про хвойду цю? Щоб їй порожньо стало!

—А синок твій теж її хвойдою кличе? Або як інакше? Говорять він до ранку в неї під будинком просидів. Ти їм не заважай, Людмило, бо без сина залишишся.

—Ах ти бісова дитина, туди ж, що каркаєш? Я його з могили витягла, виходила, а ця...

—Кохає вона його, — дивлячись в очі заявила Закіра, — а про чоловіка сама все скоро дізнаєшся.

По селі тим часом поповзли чутки, що відьма повернулася в будинок і трохи Дору не задушила, а Дамір майже не збожеволів.