Глава 6

Не знаю, яка дія має бути у амулетів від нечисті, але мій не надто мене захистив. Вночі я прокинулася від того, що під дверима хтось шкребеться, мені здавалося будинок ожив, у ньому відчувався якийсь рух, поскрипували мостини, щось тріскотіло за грубкою. Я намагалася заснути, але врешті-решт увімкнула світло і тільки тоді змогла ненадовго прикрити очі - було не так страшно. З першими півнями я вже була на ногах і почала збирати сумки, ще б не вистачало, залишатися в такому жахливому місці! Прикривши двері, я з поклажею вийшла за ганок і попрямувала до станції. Вела туди єдина дорога і треба такому статися, щоб по дорозі ми зустрілися з Закірою.

—Ану мила, стій! — вона вперла руки в боки — Куди зібралася?

— Я додому їду, не можу тут жити. Боюся.

—Ходімо зі мною, до поїзда ще довго, встигнеш!

Циганка завела мене через задні двері до великого будинку з кількома кімнатами. У найближчій, як я встигла помітити, спали на підлозі діти, але ми звернули в сусідню, напівтемну, з низькою тахтою та стареньким килимом. Закіра посадила мене на диван і скоро повернулася з потертою колодою.

— Зніми карту! І думай про те, що хочеш знати!

—Що думати? Я зараз про одне мрію – ноги забрати.

Вона ніби мене і не чула, почала розкладати карти: одну в центрі, по три з чотирьох боків і потім ще в ряд. Весь час хитала головою, а потім підняла на мене свої блискучі чорні очі.

—Не можна тобі їхати! Щастя своє упустиш, ось воно дивись! —смаглявий палець тицьнув у червового короля. —А ось і будинок, і дорога. Поїдеш – розійдуться ваші шляхи назавжди.

—Закіро, ти що говориш? У мене чоловік є, я тільки не знаю, де він, пропав, розумієш?

— Не пропав він, моя мила, скоро з'явиться, тільки краще йому не повертатися!

— А тпере докладніше! —у мене від хвилювання пересохло в роті.

—Інша у нього, а в неї чорна душа! Ось вони – поряд.

—Інша…

Це було схоже на правду. Черніга на такий фокус цілком був здатний, ось тільки як же машина? Невже він зависав цілий місяць у якоїсь коханки і ховався від нас із Оленою? Мій вигляд змусив Закіру залишити на якийсь час своє ремесло. Вона поклала карти і взяла мене за руку.

—Чого насправді боїшся, скажи? Івасика?

—А ти б не боялася? Мені повідомлення надходять, листи, я воду в будинку бачила розлиту і сліди від мокрих ніг. А сьогодні всю ніч щось шкреблося, ніби хтось до хати зайти хотів.

—Сиди, не вставай. Зараз повернуся!

Незабаром вона прийшла зі свічкою та мискою води. Запалила вогник, підняла миску над головою і почала щось швидко шепотіти. У мене все попливло перед очима, а коли прийшла до тями, вона вже тримала в руках виливок з воску.

— Дивись! Схожий на Івасика?

—Ні - скільки я не вдивлялася, не бачила ніякого хлопчика.

– А на що схоже? Дивись уважно!

—Не знаю, щось із хвостом.

—Миші в тебе вдома, він старий і нежилий давно. Переполох я зняла, боятися не будеш, і кота тобі дам, Шамана. А про листи... ти, сестро, скоро сама все дізнаєшся! А тепер сумку не забудь і тупай додому, на тебе там сюрприз чекає!

Не знаю, може на мене подіяв циганський гіпноз, але я справді вирішила повернутись. Почувалася, звичайно, дурепою, навіть відмовку пристойну не придумаєш, якщо спитають. А ось сюрприз на мене насправді чекав - біля хвіртки я побачила Даміра.

— Доброго ранку, — мене знову охопило збентеження в його присутності.

— Ви їдете? – він одразу кинув погляд на мою сумку.

—Хотіла. Але передумала… поки що. Давайте зайдемо, не хочу розмовляти на вулиці!

Коли я зачинила за собою хвіртку, ми влаштувалися біля будинку – я на лавочці, мій гість – поряд. Так розмовляти було простіше – очі в очі. Схоже, він зрозумів хід моїх думок і пом'якшав, погляд став не таким колючим, а голос більш привітним.

—Я до вас у справі ... тут дрібниця звичайно. У мене зарядка накрилася, а сьогодні треба зателефонувати до міста.

—Так без запитань. Я зараз принесу!

За кілька хвилин мій гість отримав те, за чим приходив, але щось його затримувало, не даючи піти. Ми якийсь час мовчали, на вулиці було ще прохолодно і я мерзлякувато повела плечима, що швидко привело хлопця до тями.

—Вам холодно, Доро, я піду.

—Ну не так щоб холодно, мерзлякувато трохи. А може, складете мені компанію, вип'ємо кави?

— А вам точно зручно? Виходить, що я напросився у гості.

—Щиро кажучи, я не хочу залишатися одна!

Вже не знаю чому, але я тут же розповіла йому всю історію, раз у раз поглядаючи на зачинені двері, куди трохи боялася заходити. Даміра це не розсмішило і як на навіжену він на мене не подивився, навпаки, поставився до всього серйозно.

—Давайте я перший! Мене не з'їдять, а з'їдять не шкода!

Я відчинила двері і пропустила його вперед. У будинку, звичайно, було все тихо і спокійно, все на своїх місцях, ніякої слідів нечисті. Я поставила на вогонь чайник і дістала з буфету залишки своїх припасів – печиво та кілька шоколадних цукерок. Поки заварювала каву, Дамір поглядав на мене з цікавістю, але не відволікав балаканиною. Тільки коли ми сіли за стіл і я поставила заряджатися його телефон, мій гість зробив пропозицію, яка трохи розтопила лід.

—Може, ми перейдемо на «ти»?.

—Згодна. Ти мене сьогодні реально врятував, я таких жахів натерпілася! Пригощайся, цукерки смачні, гарний шоколад!

—Давно не пив кави. Запах який!

— Хочеш, поділюся запасами! Мені сестра ще привезе, вона на вихідних приїхати повинна. Або приходь у гості.

—Доро, ти в селі колись жила? —до чого він хилить я не зрозуміла

— У дитинстві, бабусі, а що?

— Не боїшся, що пліткувати будуть?

—Це ти про що, про нас? – я розгубилася від такого питання. Начебто дві дорослі людини, які давно переступили шкільний вік. —Не боюся! Ти кави пий, охолоне!

Він ще якийсь час крутив у руці чашку, перш ніж зробити ковток, але більше нічого не питав. Ми посиділи ще півгодини, розправилися з моїм убогим сніданком і домовилися побачитися ввечері, коли він привезе назад зарядку. Після того, як Дамір поїхав, я повернулася в будинок і помітила, що в ньому з'явилося щось нове – його запах. Ця маленька зміна мені сподобалася, вона ніби нагадувала, що в хаті є чоловік, а в мене захисник.